— Але справді, друже мій, дорога моя!..
Те повторювалося потім раз по раз. Як тільки Фредерік заходив, вона підіймалася на лікті, щоб йому було зручніше поцілувати її, називала його любчиком, дорогесеньким, втикала йому в петельку квіточку, поправляла краватку; ці ніжності збільшувалися завжди, коли поряд бував Дельмар.
Чи не залицяється вона до нього? Фредерік так і подумав. На його місці Арну не посоромився б обдурити друга. Має ж він право не бути доброчесним із його коханкою, якщо він доброчесний з його дружиною; адже Фредерік гадав, що воно так і є, чи, точніше, хотів упевнити себе, ніби так є, намагаючись виправдати свою надмірну стриманість. Проте він вважав своє поводження безглуздим і постановив діяти щодо Капітанші рішуче.
Отож якось у пообідню пору, коли вона нахилилася над комодом, він підійшов до неї й обійняв її так недвозначно, що вона випросталася і вся спаленіла. Він почав знову те саме; тоді вона заплакала й сказала, що дуже нещасна, але це ще не дає підстави зневажати її.
Він повторював свої спроби. Вона змінила тактику: на все лише сміялась. Він надумався відповідати тим самим тоном і дійшов до крайнощів. Але він прикидався занадто веселим, щоб вона могла повірити в його щирість, а їхня товариська невимушеність стала на заваді серйозному вияву почуттів. Нарешті вона якось заявила, що не потребує чиїхось недоїдків.
— Яких це чиїхось?
— А може, ні? Забирайся до своєї пані Арну!
Фредерік часто говорив про неї; Арну, зі свого боку, мав ту саму звичку; Розанетті кінець кінцем увірвався терпець раз у раз вислуховувати похвали цій жінці, і її докір був у певному розумінні помстою.
Фредерік затаїв на неї образу.
До того ж вона почала його дуже дратувати. Інколи виставляла себе бувалою в бувальцях і злісно говорила про любовні діла зі скептичною посмішкою, яка будила в ньому непереможне бажання ляснути її по обличчю. Але за чверть години любов уже була єдиним благом на світі, і, примруживши очі та схрестивши на грудях руки, ніби когось обіймаючи, Розанетта в сп'янінні, майже непритомна, бурмотала: «Ох, так! Це чудово! Це так чудово!» Неможливо було збагнути її, взнати, наприклад, чи любить вона Арну, бо вона знущалася з нього, а проте, здавалося, й ревнувала його. Те саме і з Ватназ, яку вона називала то негідницею, а то своєю найкращою подругою. Зрештою, у всій її особі, навіть у тому, як вона закручувала косу, було щось незбагненне, схоже на виклик, і Фредерік прагнув її головним чином заради вдоволення перемогти й підкорити.
Що його діяти? Адже часто вона без жодної церемонії спроваджувала його, на хвильку з'являючись у дверях, щоб тільки шепнути: «Я зайнята до вечора!» — або заставав він її в товаристві душ дванадцяти гостей, а коли вони й залишалися вдвох, можна було битися об заклад, що завади поставатимуть без кінця-краю. Він запрошував її на обід, вона завжди відмовлялась; раз якось погодилась, але не приїхала.
В голові йому зродився макіавеллівський план.
Знаючи від Дюссардьє про Пеллеренові нарікання на свою адресу, Фредерік надумав замовити йому портрет Капітанші, портрет натуральної величини, який потребував би багато сеансів; сам він не пропустить жодного з них; властива художникові неакуратність полегшить побачення сам на сам. І він запропонував Розанетті позувати для портрета, щоб подарувати своє зображення дорогому Арну. Вона погодилась, бо заздалегідь уявила свій портрет у Великому салоні, на найпочеснішому місці, і навіть юрму, що товпилась перед ним, до того ж і газети заговорять про неї, тож вона відразу «ввійде в моду».
Що ж до Пеллерена, то він жадібно вхопився за пропозицію. Цей портрет повинен його прославити, стати шедевром.
Він перебрав у пам'яті всі портрети відомих йому великих майстрів і остаточно зупинився на портреті в манері Тіціана, до якого він додасть оздоблення на зразок Веронезе. Отже, він здійснить свій замір без усяких штучних тіней, у яскравому світлі, тіло витримає в одному тоні, і лише на аксесуари падатимуть відблиски.
«А що, як одягти її, — думав він, — у рожеву шовкову сукню зі східним бурнусом? Е, ні, до біса цей бурнус! Краще б убрати її в синій оксамит на сірому, щільному тлі! Може, додати ще білий гіпюровий комірець, чорне опахало, а позаду червоне драпування?»
Отак, добираючи убори, він день у день поширював свій задум і захоплювався ним.