Він брутально заперечив:
— Та ви ж його вже маєте! — Адже пан Удрі, як усі вважали, був тричі мільйонер.
Але, виявилося, вона тільки й мріяла, як би його спекатись.
— А хто вам боронить?
І він дав волю висміюванню того старого буржуа в перуці, запевнюючи її, що цей зв'язок непристойний і що вона мусить його порвати.
— Авжеж, — відповіла Капітанша, ніби розмовляючи сама з собою, — мабуть, я зрештою так і зроблю.
Фредерік був у захопленні від її безкорисливості. Вона пішла повільніше, і він подумав, що вона втомилася. Вона вперто не хотіла сідати в екіпаж і відпустила Фредеріка перед своїм під'їздом, пославши йому поцілунок рукою.
«О! Яка шкода! Лише подумати: є ж такі дурні, що вважають мене за багача!»
Він вертався додому похмурий.
Там на нього чекали Юссоне й Делор'є.
Журналіст, сидячи за столом, малював голови турків, тим часом як адвокат, улігшись у брудних черевиках на канапу, куняв.
— А! Нарешті! — вигукнув він. — Але який лютий вигляд! Можеш ти мене вислухати?
Мода на нього як на репетитора минала, бо він начиняв своїх учнів теоріями, несприятливими для іспитів. Він два-три рази виступив у суді, програв справи, і кожне нове розчарування підкріплювало в ньому давню мрію про газету, де він зміг би показати себе, мстити, вивергати свою жовч і свої ідеї. До того ж прийдуть слава й багатство. Сподіваючись на це, він і укоськував Юссоне, що мав свою газету.
Той випускав її тепер на рожевому папері, вигадував небилиці, укладав ребуси, встрявав у полеміку, навіть (незважаючи на тісне приміщення) збирався влаштовувати концерти. Річна передплата «давала право на місце в партері одного з головних паризьких театрів; крім того, редакція зобов'язувалась забезпечувати іногородніх добродіїв усіма бажаними довідками з царини мистецтва та іншими». Але друкар погрожував, господареві будинку заборгували за дев'ять місяців, виникли всілякі труднощі, і Юссоне дав би «Мистецтву» загинути, якби не вмовляння адвоката, який день у день підтримував у ньому бадьорість. Зараз Делор'є підпріг і його, аби надати більшої ваги своєму клопотанню.
— Ми прийшли заради газети, — сказав він.
— Хіба? Ти й досі думаєш про неї? — байдужим тоном відповів Фредерік.
— Звичайно, думаю!
І він знову виклав свій план. Друкуючи біржові звіти, вони зав'яжуть взаємини з фінансистами і таким чином дістануть сто тисяч франків, необхідних для застави. Однак, щоб листок міг перетворитися на політичну газету, треба спочатку мати численну клієнтуру і заради цього піти на деякі збитки, не рахуючи витрат на папір, на друкування, на контору; коротше — потрібна сума в п'ятнадцять тисяч франків.
— Я не маю капіталів, — заявив Фредерік.
— А ми? — мовив Делор'є, схрестивши руки на грудях.
Фредерік, ображений таким жестом, сказав:
— Хіба в тому моя вина?..
— Ого! Чудово! Вони мають дрова в каміні, трюфелі на обід, м'яку постіль, бібліотеку, екіпаж, усі блага! А що інший тремтить на холодному горищі, обідає за двадцять су, гарує, мов каторжник, і борсається в злиднях — то не їхня вина!
І він повторював: «То не їхня вина!» — з ціцеронівською іронією, що відгонила судовим красномовством.
Фредерік хотів щось сказати.
— Зрештою, я розумію, є потреби… аристократичного Гатунку; безперечно… яка-небудь жінка…
— Ну й що з того, коли б і так? Хіба я не вільний?
— О! Цілком вільний! — І по хвилинній мовчанці Делор'є додав: — Найлегше обіцяти.
— Милий Боже! Я ж не відмовляюся від обіцянок! — сказав Фредерік.
Адвокат правив далі:
— В шкільні роки дають клятви, готуються утворити фалангу, наслідувати «Тринадцятьох» Бальзака! А згодом, коли зустрінуться: «Прощай, голубе, йди своєю дорогою!» Той, хто міг би зробити послугу іншому, дбайливо притримує все для себе.
— Що?
— Авжеж, ти навіть не познайомив нас із Дамбрезами!
Фредерік глянув на нього; в нужденній сюртучині, тьмяних окулярах, блідий, адвокат видався йому таким жалюгідним, що він не міг утриматися від зневажливої посмішки. Делор'є, помітивши її, почервонів.
Він уже вхопив капелюха, щоб іти. Юссоне, занепокоєний, благальним поглядом пробував умовити його і звернувся до Фредеріка, що повернувся до них спиною:
— Ну ж бо, любий мій, будьте моїм меценатом! Посприяйте мистецтвам!
Фредерік, з раптовою покірністю долі, взяв аркушик паперу і, нашкрябавши кілька рядків, подав йому. Обличчя Юссоне засяяло. Він передав листа Делор'є:
— Просіть вибачення, вельможний пане!