Їхній друг благав свого нотаря прислати йому якомога скоріше п'ятнадцять тисяч франків.
— О! Тепер я тебе впізнаю! — сказав Делор'є.
— Присягаю честю дворянина, — додав журналіст, — ви молодчага, вас помістять у галерею доброчинців!
Адвокат докинув:
— Ти нічого не втратиш, оборудка прекрасна.
— Сто чортів! — вигукнув Юссоне. — Та я ручаюся головою!
І він натеревенив стільки дурниць і наобіцяв стільки чудес (у які, певно, й сам не вірив), що Фредерік не міг добрати, чи то він насміхається з них, чи з самого себе.
Того ж вечора він дістав листа від матері.
Вона, злегка кепкуючи з нього, дивувалася, що він і досі не міністр. Далі писала про своє здоров'я і повідомляла, що пан Рок тепер заходить до неї. «Відтоді як він овдовів, я не вважаю за непристойне приймати його. Луїза дуже змінилася на краще». І в дописці: «Ти нічого не пишеш мені про свого впливового знайомого, пана Дамбреза; на твоєму місці я скористалася б із нагоди».
А чому б і ні? Високі пориви він занедбав, засоби його (він бачив те) були недостатні; після сплати боргів і передачі друзям обіцяної суми його прибутки зменшаться принаймні на чотири тисячі франків. Зрештою, він відчував потребу припинити цей спосіб життя і взятися за якесь діло. Тим-то, обідаючи другого дня в пані Арну, він признався, як мати його наполягає, щоб він обрав якусь професію.
— А я гадала, — мовила пані Арну, — що пан Дамбрез намірявся вас улаштувати в Державну раду. Це б вам підійшло.
Виходить, вона цього хоче. Він послухався.
Банкір, як і за першого візиту Фредеріка, сидів за своїм бюро і жестом попросив його кілька хвилин зачекати; якийсь добродій, стоячи спиною до дверей, розмовляв з ним про пильні справи. Йшлося про кам'яне вугілля та майбутнє об'єднання кількох компаній.
Обабіч дзеркала висіли портрети генерала Фуа і Луї-Філіппа; вздовж стін з панелями здіймалися до самої стелі полиці з папками, в кімнаті було всього-навсього шість солом'яних стільців — пан Дамбрез не потребував для своїх справ кращого помешкання; воно скидалося на ті темні кухні, де готуються страви для пишних бенкетів. Фредерік звернув особливу увагу на дві велетенські вогнетривкі шафи, що стояли по кутках. Він подумки питав себе, скільки вони можуть умістити мільйонів. Банкір одімкнув одну з них, залізна плита повернулася, всередині було видно лише сині папки.
Нарешті одвідувач пройшов повз Фредеріка. Це був стариган Удрі. Вони вклонилися один одному і почервоніли, що, видно, здивувало пана Дамбреза. Зрештою, він виявив щиру прихильність. Нічого не було легшого, як відрекомендувати молодого друга міністрові. Там його з радістю приймуть; і на довершення люб'язності він запросив Фредеріка на вечір, якого давав цими днями.
Коли Фредерік сідав у карету, щоб їхати на вечір до Дамбрезів, йому принесли цидулку від Капітанші. При світлі ліхтаря він прочитав:
«Любий, я зробила, як ви радили. Щойно я прогнала свого дикуна. З завтрашнього вечора я вільна! А тепер скажіть, що я не молодець».
Та й тільки! Але ж це запрошення на вільне місце. Він закінчив думку вигуком, сховав листа до кишені й поїхав.
Два кінні поліцейські стояли на вулиці. Над брамою ланцюжком горіли ліхтарі, а в дворі лакеї окриками наказували кучерам заїжджати до ґанку під навіс. У вестибюлі шум одразу втихав.
Крислаті рослини заповнювали прогін сходів; порцелянові кулі лили світло, від якого стіни, здавалося, мерехтіли, неначе білий муаровий атлас. Фредерік жваво піднімався по східцях. Слуга оголосив його прізвище; пан Дамбрез подав йому руку; слідом за ним з'явилася й пані Дамбрез.
На ній була лілова сукня, оздоблена мереживом; локони її зачіски спадали пишніше, аніж звичайно; і жодної коштовної прикраси.
Вона покартала його, що він рідко в них буває, і задля пристойності сказала ще кілька фраз. Гості все надходили; вітаючи господарів, хто відкидав увесь корпус убік, хто згинався вдвоє, а хто лише схиляв голову; пройшло подружжя, потім ціла сім'я — і всі розсіювалися в уже повнісінькій вітальні.
Під самою люстрою стояв величезний круглий диван, посередині якого здіймалась жардиньєрка, і квіти звисали, мов пір'я капелюха, на голови дам, що сиділи кружкома, тим часом як інші повмощувалися в глибокі крісла, розставлені вздовж обох стін прямою лінією, яку симетрично переривали широкі, з малинового оксамиту, фіранки на вікнах та високі пройми дверей із позолоченими карнизами.
Гурт чоловіків з капелюхами в руках віддалік становив суцільну чорну масу, на тлі якої подекуди червоними цятками миготіли орденські стрічки; завдяки одноманітній білині краваток вона здавалася іще темнішою. За винятком зовсім молодих людей з борідками, що тільки сіялися, всі, видно, нудьгували; кілька франтів із понурим виглядом похитувалися на підборах. Тут було чимало сивих голів, перук; де-не-де вилискував голий череп; обличчя багряні чи надто бліді виказували сліди безмірної втоми — це були люди, належні до політичного або ділового світу. Пан Дамбрез запросив також кількох учених, судейських, двох-трьох відомих лікарів і скромно відхиляв похвали щодо його вечора та натяки на його багатство.