— Що сталося?
— Я загинув!
Цього ж таки дня він повинен був унести в контору Боміне, нотаря на вулиці Святої Анни, вісімнадцять тисяч франків, позичених у якогось Ваннеруа.
— Незбагненне лихо! Адже я дав йому в заставу нерухоме майно, яке все-таки мало його заспокоїти! А він погрожує протестом, якщо не отримає грошей сьогодні після обіду, зараз же!
— А що ж тоді?
— Тоді все дуже просто! Він накладе арешт на моє нерухоме майно. Перше ж оголошення мене зруйнує, і кінець! От би знайти мені людину, котра позичила б цю прокляту суму, — вона б стала на місце Ваннеруа, і я був би врятований! У вас, бува, не знайдеться таких грошей?
Чек лежав на нічному столику, поряд із книжкою. Фредерік узяв книжку і, поклавши її на чек, відповів:
— О Господи! Ні, дорогий друже!
Проте він був безсилий одмовити Арну.
— Невже ви не можете знайти когось, хто погодився б?..
— Нікого! І подумати лишень, що за тиждень я отримаю гроші! До кінця місяця мені винні десь так… п'ятдесят тисяч франків!
— А чи не могли б ви попросити своїх боржників, щоб вернули гроші раніше?
— Та де там!
— Але ж ви маєте якісь коштовності, векселі?
— Нічого!
— Що ж робити? — мовив Фредерік.
— Про це саме я й запитую себе, — відповів Арну. Він замовк і став ходити назад і вперед по кімнаті.
— Боже милий! Ідеться ж не про мене, а про моїх дітей, мою бідолашну дружину! — Потім, відрубуючи кожне слово, додав — Кінець кінцем… я буду рішучий… укладу пожитки… і подамся шукати щастя… сам не знаю куди!
— Це неможливо! — вигукнув Фредерік.
Арну спокійно відповів:
— Як же мені тепер жити в Парижі?
Запала тривала мовчанка.
Фредерік заговорив:
— Коли б ви змогли повернути позичені гроші?
Це не означає, що вони в нього є, — навпаки! Проте ніщо йому не заважає побачитися з приятелями, вжити якихось заходів. І він подзвонив слузі, лаштуючись одягатися. Арну дякував йому.
— Ви потребуєте вісімнадцяти тисяч, правда ж?
— О, мені вистачило б шістнадцяти! Дві з половиною — три тисячі я виручу за столове срібло, якщо Ваннеруа погодиться зачекати до завтра, і кажу вам іще раз, ви можете запевнити кредитора, заприсягнути йому, що за тиждень, навіть, може, днів п'ять-шість гроші будуть повернені. До того ж під них дається застава. Отже, ніякого ризику, ви розумієте?
Фредерік сказав, що розуміє і зараз рушає.
Він залишився вдома, проклинаючи Делор'є, бо йому хотілося дотримати слова і воднораз допомогти Арну.
«А що, коли я звернуся до пана Дамбреза? Але під яким приводом просити грошей? Адже ж це, навпаки, я мав би платити йому за кам'яновугільні акції! А! Та ну його з тими акціями! Я ж не зобов'язаний!»
І Фредерік радів зі своєї незалежності, ніби він одмовив Дамбрезові в якійсь послузі.
«Ну й що, — казав він собі, — адже я на цьому втрачаю, а міг би за п'ятнадцять тисяч франків заробити сто! На біржі трапляється таке… Отже, якщо я нехтую одним, то хіба я не вільний? А потім, Делор'є може й зачекати! Ні, ні, це негаразд, піду до нього».
Він глянув на годинника.
«Ну, не пече! Банк зачиняється лише о п'ятій годині!»
А о пів на п'яту, діставши гроші, він подумав: «Тепер уже нічого йти! Все одно я його не застану. Навідаюсь увечері!» — І таким чином дав собі змогу відступитися від свого наміру, бо в свідомості завжди зостається щось од софізмів, що проникли до неї; від них зберігається присмак, ніби від поганенького вина.
Він прогулявся бульварами і сам пообідав у ресторані. Потім у театрі Водевіль прослухав один акт п'єси, щоб розвіятись. Але банкноти якось непокоїли його, начебто він їх украв. Його не засмутило б, якби він і згубив їх.
Вернувшись додому, Фредерік знайшов листа, в якому було написано:
«Які новини?
Моя дружина приєднується до мого прохання, дорогий друже, сподіваючись… і т. д.
Ваш…»
І підпис.
«Його дружина! Вона мене просить!»
У цю ж мить з'явився Арну, щоб узнати, чи дістав він потрібну суму.
— Візьміть, ось гроші! — сказав Фредерік.
А через добу повідомив Делор'є:
— Я нічого не отримав.
Адвокат приходив до нього три дні поспіль. Він наполягав, щоб Фредерік написав нотареві. Він навіть зголосився поїхати в Гавр.
— Ні! Це ні до чого! Я сам поїду!
Минув тиждень, і Фредерік несміливо запитав Арну про свої п'ятнадцять тисяч.
Арну відтягнув виплату на завтра, потім — на післязавтра. Фредерік наважувався виходити з дому лише пізно вночі, боячись, як би Делор'є десь не заскочив його зненацька.