— Давно ви не були в нас!
Фредерік не знаходив на те виправдання, і вона додала:
— Це все ваша делікатність!
Він спитав:
— Чому делікатність?
— А те, що ви зробили для Арну! — сказала вона.
Фредерік махнув рукою, мовляв «Що мені Арну! Це — для вас!»
Вона вирядила хлопчика з нянею погратися в вітальні. Вони обмінялися кількома словами про здоров'я, і розмова вичерпалась.
Вона була в коричневій шовковій сукні, такої барви, як іспанське вино, в чорному оксамитовому пальті, отороченому хутром куниці; так і хотілося погладити хутро рукою, а низько зібраного гладенького волосся торкнутися губами. Але якесь почуття непокоїло її, і, обернувшись до дверей, вона промовила:
— У вас трохи душно!
Фредерік із її погляду відгадав невисловлену думку.
— Даруйте, двері ж лише причинені.
— Ох, правда!
І вона всміхнулася, ніби кажучи: «Я нічого не боюсь».
Він одразу ж запитав, що її привело.
— Мій чоловік, — мовила вона із зусиллям, — просив мене зайти до вас, бо сам не наважується.
— Чому б то?
— Адже ви знайомі з паном Дамбрезом?
— Так, трошки!
Вона замовкла.
— Та все одно! А в чім річ?
І вона розказала, що позавчора Арну не зміг заплатити банкірові чотирьох тисяч згідно з векселями, котрі свого часу змусив її підписати. Вона кається, що наразила на ризик статки своїх дітей. Та все краще за ганьбу, і якщо Дамбрез припинить стягнення, то йому, звичайно, скоро все заплатять, бо вона збирається продати свій будиночок у Шартрі.
— Бідолашна жінка! — пробурмотів Фредерік. — Я поїду до нього! Можете покластися на мене!
— Дякую!
І вона встала, щоб іти.
— О, вам іще нема чого квапитись!
Вона, стоячи, розглядала монгольські стріли, що звисали з-під стелі, книжкові шафи, оправи книжок, письмове приладдя; вона підняла бронзову чашечку, в якій лежали пера; її підбори стукали по килиму. Вона вже кілька разів бувала у Фредеріка, але завжди з Арну. Тепер вони були самі-одні в його власнім домі — подія надзвичайна, майже любовна пригода.
Вона захотіла побачити його садочок; він запропонував їй руку, щоб піти показати свої володіння — ділянку на тридцять футів, зі всіх боків оточену будинками, оздоблену кущами по кутках і грядкою квітів посередині.
Був початок квітня. Листя бузку вже зазеленіло, довкола подихав свіжий вітерець, і щебетали пташки, чий спів переплітався з далеким дзеньканням, що линуло з каретної майстерні.
Фредерік приніс камінний совок, і, поки вони походжали пліч-о-пліч, хлопчик в алеї насипав купки піску.
Пані Арну гадала, що син не визначатиметься палкою уявою, але він ласкавої вдачі. Його сестрі, навпаки, притаманна якась вроджена стриманість, що інколи завдавала матері болю.
— Це минеться, — сказав Фредерік. — Не треба впадати у відчай.
Вона повторила:
— Не треба впадати у відчай!
Ця машинально повторена фраза видалась йому ніби намаганням підбадьорити його; він зірвав троянду, єдину в садочку.
— Чи пригадуєте… букетик троянд якось увечері в екіпажі?
Вона трохи зашарілася і тоном насмішкуватого жалю відповіла:
— Ох! Я тоді була дуже молода!
— А з цією, — тихим голосом вів далі Фредерік, — буде те саме?
Вона відказала, крутячи між пальців стебло, неначе нитку веретена:
— Ні! Я її збережу!
Вона кивком покликала няньку, що взяла малого на руки; виходячи на вулицю, вже на порозі, пані Арну понюхала квітку, схилила на плече голову й кинула погляд, ніжний, як поцілунок.
Вернувшись до себе в кабінет, він дивився на крісло, де вона сиділа, на речі, яких вона торкалася. Щось од неї залишилося тут і ширяло довкола нього. Ласка її присутності іще тривала.
«Отже, вона приходила сюди!» — сказав він подумки.
І на нього ринула хвиля безмежної ніжності.
Другого дня об одинадцятій годині він прийшов до пана Дамбреза. Вітали його в їдальні. Банкір снідав, сидячи навпроти дружини. Поруч неї була племінниця, по другий бік — таранкувата гувернантка-англійка.
Пан Дамбрез запросив свого молодого друга до столу, а коли він одмовився, спитав:
— Чим можу бути корисний? Я слухаю вас.
Фредерік, ніби збайдужа, зізнався, що приїхав клопотатися про такого собі Арну.
— Ага, ага! Колишній торговець картинами, — беззвучно засміявся банкір, оголюючи ясна. — За нього якось ручався Удрі; вони щось тепер не помирилися.
І він почав переглядати листи й газети, що лежали біля його куверта.