Так, Арну не випадково влаштувався по сусідству з Крейлем; спорудивши свою фабрику якомога ближче до другої (що давно вже мала добру славу), він розраховував, що публіка переплутає їх на його користь.
Головний корпус будівлі впирався в самісінький берег річки, яка перетинала заплаву. Дім господаря, оточений садом, вирізнявся своїм ґанком, оздобленим чотирма вазами, у яких їжачилися кактуси. Під повітками сушилися купи білої глини; інші сушилися просто неба, а посередині двора стояв Сенекаль — у завсідному синьому пальті з червоною підкладкою.
Колишній репетитор протягнув Фредерікові холодну руку.
— Ви до хазяїна? Його нема.
Фредерік зніяковів і безглуздо бовкнув:
— Та я… знаю. — І зараз же додав: — Я в справі, що стосується пані Арну. Чи може вона мене прийняти?
— Гм! Я не бачив її вже три дні, — відповів Сенекаль.
І він линув цілий потік скарг. Приймаючи умови фабриканта, він сподівався жити в Парижі, а не скніти в цьому глухому закутку, далеко від товаришів, без газет. Ну, та нехай! Він і на це погодився. Але Арну, видно, не звертає жодної уваги на його заслуги. До того ж він людина обмежена, ретроград, невіглас, яких мало. Замість того щоб прагнути мистецького вдосконалення, ліпше було б перейти на вугільне й газове опалення. Буржуа зарвався; Сенекаль наголосив це слово. Коротше кажучи, репетиторові це заняття осоружне, і він трохи не вимагав од Фредеріка, щоб той заступився за нього й домігся збільшення платні.
— Будьте спокійні! — сказав Фредерік.
На сходах він не зустрів нікого. Вийшовши на другий поверх, зазирнув до порожньої кімнати; це була вітальня. Він голосно покликав. Ніхто не відповів; певно, кухарка десь пішла, служниця також; нарешті, вибравшись на третій поверх, він штовхнув двері. Пані Арну була сама; вона стояла перед дзеркалом шафи. Пояс напіврозгорненого капота звисав по боках. Її волосся чорним потоком спадало на праве плече, а обидві руки були підняті; однією вона підтримувала шиньйон, другою встромляла в нього шпильку. Вона скрикнула й щезла.
Невдовзі пані Арну вернулася, чепурно зодягнена, її постать, її очі, шелестіння сукні — все його зачарувало. Він стримував себе, щоб не розцілувати її.
— Перепрошую, — сказала вона, — але я не могла…
Він набрався зухвалості її перебити.
— Однак… ви були такі гарні… оце допіру.
Комплімент, певно, видався їй трохи брутальним, бо щоки в неї зашарілися. Він злякався, що вона образилася.
Вона спитала:
— Який щасливий випадок привів вас?
Він не знав, що відповісти, і, всміхнувшись, вигадав на тому час, щоб оговтатись, а тоді знайшовся:
— Якщо я скажу, чи ви мені повірите?
— Чому ж би ні?
Фредерік сказав, що тієї ночі бачив страшний сон.
— Мені приснилося, що ви тяжко хворі, при смерті.
— О! Ні я, ні мій чоловік ніколи не хворіємо!
— Мені приснилися лише ви, — сказав він.
Вона спокійно глянула на нього:
— Сни не завжди справджуються.
Фредерік щось промимрив, шукаючи слів, і нарешті почав довжелезну фразу про споріднення душ. Мовляв, існує така сила, яка й на віддалі може зв'язати двох людей; вона дозволяє одному дізнатися, що відчуває другий, і сприяє їхньому поєднанню.
Вона слухала, схиливши голову, все усміхаючись своєю чудовою посмішкою. Він, сповнений радості, краєчком ока стежив за нею і вільніше виливав свої почуття, приховуючи їх загальниками. Пані Арну запропонувала оглянути фабрику; вона наполягала, і він погодився.
Щоб зацікавити його чимось, вона спочатку показала йому щось ніби музей, улаштований на східцях. Зразки виробів, почеплені на стінах або розставлені на поличках, свідчили про зусилля Арну й переміни в його захопленнях. Після спроб винайти китайську червону фарбу, він брався за виробництво майоліки, речей в етруському та східному стилі, імітацію італійського фаянсу, кінець кінцем намагався впровадити деякі вдосконалення, здійснені вже пізніше. Тим-то серед низки експонатів можна було бачити і великі вази із зображенням китайських мандаринів, і червонувато-коричневі миски із золотими переливами, і горщики, оздоблені арабськими написами, і глечики в стилі Відродження, і великі тарелі з двома людськими постатями, наведеними начебто сангвіною, зграбними і легкими. Тепер він виготовляв літери для вивісок, етикетки для вин, але, будучи людиною не досить високого розуму, щоб піднятися до справжнього мистецтва, і не зовсім банального, щоб прагнути лише зиску, він, нікого не задовольняючи, сам розорявся. Коли вони роздивлялися ті речі, повз них пройшла мадмуазель Марта.