— Хіба ти не впізнаєш пана? — спитала мати.
— Впізнаю, — відповіла вона, вклонившись, тоді як її дівочий погляд, чистий і підозріливий, здавалося, шепотів: «А тобі, чого тобі тут потрібно?» — І вона пішла нагору, трохи схиливши голову на плече.
Пані Арну повела Фредеріка в двір, потім серйозним тоном стала пояснювати, як розмелюють глину, як її очищають, як пересівають.
— Найголовніше — приготування маси.
І вона завела його в приміщення, заставлене чанами, де крутився вертикальний вал із горизонтальними стрижнями. Фредерік шкодував, що рішуче не відмовився від її запрошення.
— Це промивалки, — сказала вона.
Назва видалась йому смішною і в її устах якоюсь недоречною.
Широкі паси тяглися з одного кінця стелі до другого, намотуючись на барабани, і все рухалося без угаву, з математичною чіткістю, дратівливо.
Вибравшись звідтіля, вони пройшли повз якусь зруйновану повітку, де колись зберігався садовий реманент.
— Вона вже ні до чого не придатна, — мовила пані Арну.
Він тремтячим голосом зауважив:
— Щасливим можна бути і в такій!
Його слова заглушив шум парової помпи, і вони ввійшли до формувального цеху.
Люди, що сиділи за вузьким столом, накладали грудки глини на диски, які крутилися перед кожним із них; лівою рукою вони робили всередині отвір, а правою розгладжували зокола, і, немов квіти, що розпускаються, на очах виростали вази.
Пані Арну звеліла показати форми для складніших виробів.
В іншому приміщенні виготовлювали обідки, шийки, опуклі частини. На горішньому поверсі загладжували спайки і заправляли гіпсом дірочки, що залишалися від попередніх операцій.
На решітках, по кутках, посеред коридорів — усюди рядами стояв посуд.
Фредерік починав нудитися.
— Може, вас це стомлює? — мовила вона. Боячись, як би на тому не довелось обмежити свого візиту, Фредерік став удавати, що, навпаки, він дуже захоплений. Він навіть висловив жаль, що сам не взявся за це діло.
Вона нібито здивувалась.
— Звичайно. Я міг би тоді жити поруч із вами!
Він шукав її погляду, і пані Арну, аби уникнути цього, взяла зі столу балабушки місива, що залишилися після невдалих обробок, сплющила їх на плескачик і зробила відбиток своєї руки.
— Чи можу я це взяти з собою? — спитав Фредерік.
— Боже милий, яка ви дитина!
Він хотів щось відповісти, але надійшов Сенекаль.
Помічник директора ще з порога помітив порушення правил. В майстернях мали підмітати щодня; була субота, й оскільки робітники цього не зробили, Сенекаль оголосив, що їм доведеться залишитись на годину довше. «Самі винні!»
Робітники, нічого не кажучи, посхилялися над роботою, але про їхній гнів можна було здогадатися з того, як вони хрипло дихали. Зрештою, керувати ними було нелегко: усіх їх колись повиганяли з великої фабрики. Республіканець поводився з ними жорстоко. Людина теорії, він рахувався лише з масами і був немилосердний до окремих осіб.
Фредерік, зніяковілий у його присутності, пошепки спитав пані Арну, чи не можна глянути на печі. Вони зійшли на нижній поверх, і вона стала пояснювати йому призначення камер, як раптом Сенекаль, що йшов слідом, знову постав між них.
Він сам узявся пояснювати, розводячись про різні види пального, про завантаження печі, про піроскопи, про випалювання, про покриття виробів, про глазур і метали, сиплючи термінами з хімії: «хлориста сполука», «сірчана сполука», «бура», «карбонат». Фредерік нічогісінько в тому не тямив і тільки раз у раз повертався до пані Арну.
— Та ви ж не слухаєте, — сказала вона. — А пан Сенекаль пояснює дуже зрозуміло. Всі ці премудрощі він знає набагато краще за мене.
Математик, потішений цією похвалою, зголосився показати, як наносяться фарби. Фредерік кинув на пані Арну запитально-тривожний погляд. Вона залишилася байдужою, мабуть, не бажаючи опинитися з ним наодинці, та однак ще не думаючи прощатися. Він запропонував їй руку.
— Ні, красненько дякую! Східці занадто вузькі!
А коли вони вибрались нагору, Сенекаль відчинив двері в приміщення, повне жінок.
В руках вони тримали пензлики, пляшечки, скойки, скляні платівки. Вздовж стін по карнизу тяглися дошки з гравірованими рисунками; в повітрі літали клапті тонкого паперу, а чавунна пічка пашіла нестерпним жаром, до якого примішувався запах терпентину.
Робітниці майже всі були в нужденній одежі. Але одна з них вирізнялася — в напівшовковій шалі та з довгими сережками. В неї, стрункої і воднораз пухкенької, були великі карі очі й повні, як у негритянки, губи. Пишні груди випиналися під сорочкою, охопленою довкола стану паском спідниці, ліктем одної руки обпершись на верстат, а другу опустивши, вона неуважно дивилася кудись далеко в поле. Обіч неї стояла пляшка вина й лежав шматок ковбаси.