— Ну, тим краще! — сказав Фредерік.
— Воліємо бути самі-одні? — спитала Капітанша, кладучи свою руку на його.
В цю хвилину повз них проїхало, виблискуючи міддю і сталлю, прекрасне ландо, запряжене четвіркою цугом із двома жокеями в оксамитових куртках, обшитих золотою бахромою. Пані Дамбрез сиділа поруч свого чоловіка, а проти них — Мартінон; обличчя у всіх трьох були здивовані.
«Вони мене впізнали!» — сказав подумки Фредерік.
Розанетта зажадала, щоб зупинились: їй кортіло краще бачити, як роз'їжджаються. Могла знову з'явитися пані Арну. Фредерік гукнув до кучера:
— Їдь! Їдь! Гони вперед!
І карета помчала до Єлисейських Полів разом з іншими екіпажами, колясками, бричками, англійськими лінійками, каретами, запряженими цугом, тільбюрі, фургонами зі шкіряними заслонами, де напідпитку співали робітники, однокінними каретами, якими правили батьки родин. Із напхом напханої відкритої коляски звисали ноги якогось хлопчини, що сидів на колінах в інших. У великих каретах із оббитими сукном сидіннями дрімали вдови; а то раптом пролітав прекрасний рисак, запряжений у дрожку, просту й елегантну, як чорний фрак денді. Тим часом дощ порощив дедалі рясніший. З'являлися зонти, парасольки, макінтоші; їздці здалеку перегукувалися: «Добрий день!» — «Як ся маєте?» — «Авжеж!» — «Ба ні!» — «На все добре!» — і лиця миготіли одне за одним зі швидкістю китайських тіней. Фредерік і Розанетта не розмовляли, приголомшені повінню коліс, що крутилися поряд.
Деколи валки екіпажів, щільно стиснені між собою, зупинялися в кілька рядів. Тоді пасажири, опинившися близько з іншими, розглядали одне одного. Із екіпажів, прикрашених гербами, на юрбу падали байдужі погляди; очі тих, хто їхав у фіакрах, були сповнені заздрощів; зневажливі посмішки правили за відповідь на гордовиті кивки; широко роззявлені роти виражали безглузде захоплення; то тут, то там якийсь швендя, раптом опинившись посеред проїзду, одним плигом одскакував назад, щоб урятуватися од вершника, який гарцював між екіпажів і, нарешті, вибирався із тисняви. Згодом усе знову починало рухатися; візники попускали віжки, помахували довгими пугами; збуджені коні посмикували гнуздечками, бризкали піною довкола себе, а від вологих крупів та грив здіймалася пара, яку пронизувало проміння надвечірнього сонця. Під Тріумфальною аркою це проміння на висоті людського зросту простягалося рудим сяйвом, ряхтіло на шпицях коліс, ручках дверцят, наконечниках дишлів, на кільцях сідел; по обидва боки широкого проїзду, схожого на потік, у якому коливаються гриви, одяг, людські голови, двома зеленими мурами здіймалися блискучі від дощу дерева. Де-не-де просвічувалась блакить неба, ніжна, як батист.
Тоді Фредерік пригадав ті, вже далекі, дні, коли він заздрив невимовному щастю сидіти в одному з таких екіпажів поруч однієї з таких жінок. Тепер він мав таке щастя, та не мав з нього великої втіхи.
Дощ уже вщух. Перехожі, що ховалися під колонадою морського міністерства, виходили звідтіля. Ті, хто прогулювався по Королівській вулиці, виходили на бульвар. На східцях перед міністерством закордонних справ стояли рядком роззяви.
Перед Китайськими лазнями, де була вибоїста бруківка, карета пішла повільніше. По краю тротуару йшов чоловік у пальті горіхового кольору. Грязь, що бризкала з-під коліс, заляпала йому спину. Чоловік у гніві обернувся. Фредерік зблід: він упізнав Делор'є.
Зійшовши біля «Англійського кафе», він одіслав екіпаж. Поки Фредерік розраховувався з кучером, Розанетта пішла вперед.
Він наздогнав її на східцях, де вона розмовляла з якимось добродієм. Фредерік узяв її під руку. Але посередині коридора зупинив її другий чоловік.
— Та ти йди! — мовила вона. — Я зараз!
І він сам увійшов у окремий кабінет. Обидва вікна були відчинені, і за шибками в будинку з протилежного боку вулиці було видно людей. Асфальт, просихаючи, мерехтів широкою муаровою стрічкою; магнолія, поставлена на край балкона, сповнювала кімнату ароматом. Ці пахощі й ця свіжість заспокоювали йому нерви; він опустився на червоний диван під дзеркалом.
Увійшла Капітанша й, поцілувавши його в чоло, спитала:
— Засумувалося бідолашненькому?
— Можливо! — відповів Фредерік.
— Та не одному ж тобі! — Це мало означати: «Забудьмо кожен своє у спільних насолодах».
Потім вона взяла в уста пелюсточку квітки і потягнулася до нього, щоб він її поцілував. Цей рух, сповнений звабливої краси і майже хтивої покірності, розчулив Фредеріка.
— Навіщо ти завдаєш мені болю? — спитав він, думаючи про пані Арну.