Потім вона спокійно спитала, кому належить ген оте велике ландо з лакеєм у брунатній лівреї.
— Графині Дамбрез, — відповів Сізі.
— Вони дуже багаті, еге ж?
— О! Дуже багаті! Хоча в пані Дамбрез, усього лише вродженої Бутрон, дочки префекта, статки невеликі.
Її чоловік, навпаки, отримав кілька спадків. Сізі перечислив їх; буваючи в Дамбрезів, він знав їхню історію.
Фредерік, щоб завдати йому прикрості, вперто все заперечував. Він запевнював, що пані Дамбрез — в дівоцтві де Бутрон, наполягав на її шляхетному походженні.
— То все одно. Мені хотілося б мати її коляску! — сказала Капітанша, відкинувшись у кріслі.
Рукав її сукні піднявся, й вони побачили на лівій руці браслет, оздоблений трьома опалами.
Фредерік помітив його.
— Стривайте! Але ж…
Всі троє перезирнулися й почервоніли. Двері тихесенько відхилилися, спершу показалися криса капелюха, а тоді й профіль Юссоне.
— Даруйте, якщо я потривожив вас, закохані голуб'ята!
Він зупинився, здивувавшись, що бачить Сізі і що Сізі захопив його місце.
Принесли ще один прибор; а що Юссоне був голодний, то він навмання хапав рештки обіду, м'ясо із тареля, фрукти з кошика і, тримаючи в одній руці склянку, в другій виделку, їв, пив та водночас розповідав, як він виконав доручення. Собачата доставлені. Вдома нічого нового. Куховарку він застав із солдатом, — цей випадок вигадав він лише для того, щоб справити ефект.
Капітанша зняла з вішалки свого капелюшика. Фредерік кинувся до дзвінка і ще здалеку гукнув до лакея:
— Карету!
— Карета є в мене, — сказав віконт.
— Але ж, пане!
— Одначе, пане!
І вони втупились один в одного; обидва поблідлі, в обох тремтіли руки.
Нарешті Капітанша пішла під руку із Сізі й, кивнувши на журналіста, що орудував за столом, мовила:
— Заопікуйтеся ним! Він, чого доброго, подавиться. Я б не хотіла, щоб його відданість моїм шавкам спричинилася до його смерті.
Двері з грюкотом зачинилися.
— Ну? — мовив Юссоне.
— Що — ну?
— А я гадав…
— Що ж ви гадали?
— Хіба ж ви не…
Фразу він довершив жестами.
— Ба ні! Ніколи в житті!
Юссоне не наполягав.
Напрошуючись обідати, він мав певну мету. Оскільки газета його, що тепер називалася не «Мистецтво», а «Сміхотун» із епіграфом: «Каноніри, до гармат!» — аж ніяк не процвітала, то він хотів перетворити її на щотижневий огляд і видавати його самому, без участі Делор'є. Він повів мову про свій колишній проект і виклав новий план.
Фредерік, видно, не розуміючи, куди він хилить, відповідав щось навмання. Юссоне схопив зі столу кілька сигарет, сказав: «Прощай, друзяко!» — і зник.
Фредерік запитав рахунок. Він був довгий; і, поки лакей із серветкою під пахвою чекав на гроші, ввійшов другий, блідий суб'єкт, схожий на Мартінона, й сказав:
— Перепрошую, тут забули додати рахунок за фіакр.
— Який фіакр?
— Той, що його оце брав пан із собачками.
I лице лакея витяглося так, неначе йому жаль було молодика. Фредерікові кортіло вліпити йому ляпаса. Він залишив лакеєві на випивку двадцять франків решти, які йому вертали.
— Дякую, вельможний пане! — сказав чолов'яга із серветкою під пахвою, низько вклоняючись.
Увесь другий день Фредерік був охоплений гнівом та все думав про своє приниження. Він картав себе, що не затопив у пику Сізі. Що ж до Капітанші, то він заприсягнув більше не зустрічатися з нею; не бракуватиме йому й інших, так само гарних; оскільки ж потрібні будуть гроші, щоб домогтися успіху у жінок, він продасть ферму, гратиме на біржі, забагатіє, своїми розкошами приголомшить Капітаншу і весь світ. Настав уже вечір, і він здивувався, що й не думав про пані Арну.
«Тим краще! Яка із того всього користь?»
Третього дня, о восьмій годині, до нього завітав Пеллерен. Він почав із похвал умеблюванню, з лестощів. Потім зненацька запитав:
— Ви були в неділю на перегонах?
— Так, на жаль!
Тоді художник почав зневажливо говорити про статі англійських коней, вихваляти коней Жеріко, Парфенонових коней.
— З вами була Розанетта?
І він спритно почав її розхвалювати.
Фредерікова холодність збила його з пантелику. Він не знав, як заговорити про портрет.