— Ви, пане, хочете мене образити?
І він кинув на віконта погляд, пекучий, як кінчик його сигари.
— Аж ніяк! Я навіть погоджуюся, що в нього є дещо вельми гарненьке: його дружина.
— Ви її знаєте?
— Ще б пак! Софі Арну — хто її не знає!
— Що ви сказали?
Сізі встав і, заникуючись, повторив:
— Хто її не знає!
— Замовчіть! Вона не з тих, у кого ви буваєте!
— Сподіваюся!
Фредерік шпурнув йому в лице тарілку.
Вона блискавкою пролетіла над столом, перекинула дві пляшки, розбила салатницю, розкололася на три шматки, вдарившись об срібну вазу, і влучила віконтові в живіт.
Всі посхоплювалися, щоб утримати його. Він, охоплений шаленством, одбивався, кричав. Пан дез Оне правив одне й те саме:
— Заспокойтеся! Ну, годі, дитино моя!
— Але ж це жахливо! — лементував наставник.
Форшамбо, блідий як сніг, тремтів; Жозеф заходився реготом; лакеї витирали вино, підбирали з підлоги скалки, а барон зачинив вікно, бо, незважаючи на стукіт екіпажів, гамір могли чути й на бульварі.
В ту мить, коли Фредерік пошпурив тарілку, всі гомоніли воднораз, тож не можна було визначити, що спричинилося до образи, — чи то сталося через Арну, пані Арну, Розанетту або ще когось іншого. Ясно було одне — нечувана брутальність Фредеріка: він рішуче відмовлявся висловити будь-яке каяття.
Пан дез Оне пробував утихомирити його, кузен Жозеф, наставник і навіть Форшамбо робили те саме. Барон тим часом заспокоював Сізі, який, знесилившись од нервування, лив сльози. Фредерік, навпаки, дедалі дратувався все більше й більше, і так тривало б до самого ранку, якби барон не сказав, щоб покласти тому край:
— Шановний добродію, віконт пришле до вас узавтра своїх секундантів.
— О котрій годині?
— Опівдні, якщо ваша ласка.
— Прекрасно, шановний пане.
Опинившись на вулиці, Фредерік зітхнув на повні груди. Надто вже довго він стримувався. Нарешті дав собі волю; він відчував якусь мужню гордість, надмір внутрішньої сили, що п'янила його. Йому потрібні були два секунданти. Перший, про кого він подумав, був Режембар, і він одразу подався до шиночка на вулиці Сен-Дені. Віконниці були позачинювані. Але крізь віконце над дверима блищало світло. Двері відчинилися, і він увійшов, низько нагинаючись під дашком.
Свічка, що стояла на краєчку шинкваса, освітлювала порожнє приміщення. Всі табурети були розкладені догори ніжками по столах. Господар і господиня із офіціантом вечеряли в кутку, біля дверей у кухню; Режембар, з капелюхом на голові, поділяв їхню вечерю і навіть трохи заважав офіціантові, що, несучи до рота шматок, мусив щоразу повертатися боком до стола. Фредерік коротко розповів Режембарові суть справи й пояснив, у чому полягатиме його допомога. Громадянин спочатку нічого не відповів; він поводив очима, ніби розмірковував, кілька разів обійшов кімнату й нарешті сказав:
— Гаразд, охоче!
А коли він узнав, що супротивник — аристократ, зморшки на його обличчі розгладила кровожерна посмішка.
— Ну, ми йому всиплемо перцю, будьте спокійні! По-перше… дуель на шпагах…
— Але, можливо, — зауважив Фредерік, — я не маю права…
— Кажу вам, треба битися на шпагах! — рішуче заперечив Громадянин. — Умієте ви фехтувати?
— Трошки.
— Хе! Трошки! Всі вони отак! А ще пориваються в бій! Хіба їх чогось навчили там, на заняттях фехтування! Слухайте: тримайтесь якнайдалі від супротивника, закривайте коло і відступайте, відступайте! Це дозволено. Виснажуйте його! А тоді сміливо кидайтесь на нього. Головне — жодних хитрощів, жодних ударів у стилі Ла Фужера! Ні! Просто раз-два, відбій. Ось бачите? Треба повертати п'ясть, неначе відмикаєте ключем… Дядечку Вотьє, дайте-но вашого ціпка! Ну, ось! Він саме до речі.
Він ухопив палицю, якою запалювали газ, закруглив праву руку, ліву зігнув у лікті й почав завдавати ударів стіні. Він притупував ногою, запалювався, навіть удавав, нібито зустрічає опір, вигукував: «Що, попався? Ага, попався!» — і на стіні відбивався його величезний силует, а капелюх, здавалося, торкався стелі. Господар час од часу приказував: «Браво! Чудово!» Його дружина, хоч і була схвильована, теж захоплювалась, а Теодор, колишній солдат, до того ж Режембарів ревний шанувальник, геть приголомшений, заціпенів на місці, як прицвяхований.
На другий день рано-вранці Фредерік кинувся в магазин, де працював Дюссардьє. Перейшовши кілька приміщень, де було повнісінько тканин, складених на полицях або виставлених на прилавках, а на дерев'яних підставках у вигляді грибів порозвішувано шалі, він помітив у якійсь заґратованій клітці серед рахункових книг Дюссардьє, який навстоячки щось писав за конторкою. Добряга відразу кинув свої діла.