ФБР і ЦРУ також використовували метадані, зібрані АНБ. Ці агентства надсилали до АНБ специфічні запити щодо певного телефонного номера чи електронної адреси (які в АНБ називали «селекторами») або просили надати ширшу інформацію про контакти об’єкта спостереження. В АНБ ці запити називали «наведеннями». ФБР і ЦРУ могли давати «наведення», щоб знайти нові «наведення» і згодом провести власне розслідування. АНБ надавало на запит звіти-підказки, які містили аналіз ланцюжка контактів об’єкта, підозрюваного у зв’язках із терористами, або потенційних зв’язків терористів.
Обмін інформацією між розвідувальними службами не завжди відбувався гладко. Агенти ФБР нарікали, що чимало «наведень» від АНБ вели в глухий кут, зокрема коли йшлося про телефонні номери людей, підозрюваних у тероризмі, які, на думку агентства, перебували в Сполучених Штатах або мали тут контакти. Проте це командне шпигунство стало простою моделлю об’єднаного центру, створеного шість років потому в Іраку. Створення ланцюжка контактів використала команда військових і розвідників в іракському місті Баладі, полюючи за місцевими повстанцями і терористами. Цю систему випробували в Іраку ще до того, як перший американський черевик ступив на землю країни. У 2003 році, ще до вторгнення Сполучених Штатів, президент Буш уповноважив АНБ шпигувати за співробітниками іракського розвідуправління, причетних, на думку ЦРУ, до терористичної діяльності, яка загрожувала безпеці Сполучених Штатів. (Цю саму заяву вкупі з висновком ЦРУ про вироблення і накопичення Іраком хімічної зброї згодом використали для публічного виправдання війни. Обидві заяви згодом спростували. АНБ припинило шпигувати за іракським розвідуправлінням у рамцях програми «Зоряний вітер» у березні 2004 року.)
Спливали місяці, і створення ланцюжків контактів у АНБ ставало більш автоматизованим. Аналітики розробили програми, які повідомляли про появу в ланцюжку нових людей, за якими варто було простежити. Інформацію про людей, які мали прямі контакти з особою зі списку АНБ, передавали у ФБР або ЦРУ. Зазвичай аналітики відстежували два «стрибки» від об’єкта спостереження. І саме вони визначали, чи слід подавати інформацію щодо контактів, а саме чи включати у звіти імена людей, знайдених у цифрових мережах. Це був важливий момент. Якщо аналітик виявляв, що електронна адреса або номер телефону пов’язаний із громадянином США чи легальним резидентом, згідно із законом слід було припинити аналіз і отримати дозвіл суду на стеження. Якщо в звіті навіть побіжно згадувалася розмова одного з таких американських суб’єктів, працівники АНБ повинні були вдаватися до анонімних описів – наприклад, «американський суб’єкт 1». Ця процедура, названа мінімізацією, була покликана захистити імена невинних американців від попадання у звіти розвідки й запобігти асоціюванню їх із терористами чи шпигунами, а також перешкодити АНБ збирати досьє на американців.
Проте АНБ не цікавила інформація про американців. Сам Гейден називав «справжнім золотим скарбом програми» іноземні розмови, які АНБ перехоплювало з телекомунікаційних ліній і устаткування в США. Агентство могло шпигувати в усьому світі, не виходячи з будинку.
Згідно зі звітом головного інспектора агентства, від початку програми до січня 2007 року АНБ зібрало інформацію з 37 664 телефонних номерів і інтернет-селекторів, 92 % яких були іноземними. Про збір метаданих у звіті не йшлося, однак, як і під час перехоплення вмісту, увагу приділяли головно іноземним об’єктам. Невідомо докладно, яка саме частка зібраної інформації стосувалась об’єктів у Іраку. Але до 2007 року АНБ створило шпигунську інфраструктуру для збору всіх вихідних і вхідних комунікацій у країні, кожного телефонного дзвінка, кожного текстового повідомлення, кожного електронного листа або публікації в соціальній мережі. Інфраструктура «Зоряного вітру» з усіма її каналами зв’язку й устаткуванням для стеження, встановленим на комутаційних вузлах і в офісах найбільших поставників телекомунікаційних послуг у США, забезпечила АНБ кілька входів у глобальну мережу, а відтак і можливість сканувати й копіювати розмови та текстове спілкування, а також проводити кібератаки. Шпигунські стежки, прокладені «Зоряним вітром» завдяки устаткуванню для електронного прослуховування, використовувалися для доступу до іракських телефонів і комп’ютерних мереж, а також інсталяції шкідливого програмного забезпечення.