23 грудня 2006 року, десять років потому, як МакКоннелл залишив державну службу, в його просторий кутовий кабінет в офісі компанії Booz, розташованому за 30 кілометрів од передмістя Вашинґтона, увійшла секретарка.
– Вам телефонує віце-президент, – доповіла вона.
– Віце-президент чого? – перепитав МакКоннелл.
– Віце-президент Сполучених Штатів.
МакКоннелл підхопився з місця і схопив слухавку. Його колишній шеф Дік Чейні сказав, що президент Буш хоче висунути його кандидатуру на посаду директора національної розвідки. Це була невдячна робота, і МакКоннелл знав, що від цієї посади вже відмовилися значно впливовіші за нього особи, найвідомішими з яких були Роберт Ґейтс, колишній директор ЦРУ і давній товариш МакКоннелла, який нині обіймав посаду міністра оборони.
МакКоннелл відповів Чейні, що йому потрібно поміркувати і він відповість після Різдва. Він поклав слухавку, а потім зателефонував Ґейтсу, який уже знав про вакантну посаду. МакКоннелл сказав, що візьметься за цю роботу, якщо йому дозволять провести деякі кардинальні зміни в методах роботи розвідки і якщо Ґейтс стане на його бік. Той пообіцяв підтримку.
Коли МакКоннелл звільнявся з АНБ, методи кібервійни перебували у зародковому стані. За його відсутності вони увійшли в підлітковий вік. І МакКоннеллу довелося б ввести їх у доросле життя.
МакКоннелл перебував на посаді директора національної розвідки, очолюючи всі державні агентства розвідки трохи менше двох років. Проте він залишив вагомий слід у розвитку служби, методів шпигунства і кібервійни.
Саме МакКоннелл переконав президента Буша схвалити розроблену АНБ тактику ведення кібервійни в Іраку. Також він був ініціатором суттєвих змін в Акті про негласне спостереження на користь зовнішньої розвідки – законі, який обмежував повноваження АНБ. Сталося так, що, коли МакКоннелл почав працювати на новій посаді, федеральний суддя суду з контролю зовнішньої розвідки, покликаного наглядати за електронним шпигунством, постановив, що для перехоплення розмов між іноземними громадянами, які перебувають за межами США, за допомогою обладнання, розташованого на території країни, потрібний дозвіл суду. Упродовж червня і липня МакКоннелл пояснював законодавцям, що більшість світового телекомунікаційного трафіку проходить кабелями, роутерами й комутаторами, розташованими на території США. Тому, якщо АНБ використовує це обладнання з метою шпигунства за іноземцями, дозвіл не потрібен, адже, зрештою, не йдеться про шпигунство за американцями.
МакКоннелл розповів законодавцям, що у разі, якщо АНБ не дозволять моніторити всі міжнародні комунікації за допомогою розташованого у США обладнання, агентство не зможе стежити за багатьма іноземцями, зокрема за членами «Аль-Каїди» та іракськими повстанцями. На його думку, не ті були часи, щоб утратити доступ до високотехнологічної інфраструктури, яка стала зброєю у новому різновиді війни, яку вели Сполучені Штати.
Наближалися літні канікули в Конгресі, і демократи, які мали більшість у сенаті та керували Білим домом, не хотіли здаватися неспроможними протидіяти тероризму, якщо не зможуть ухвалити зміни, необхідні АНБ для проведення нових операцій і розвитку. Більшість законодавців нічого не знали про методи кібервійськових операцій, проте представники адміністрації президента віддавна публічно заявляли, що шпигунська діяльність агентства відіграє важливу роль у запобіганні терористичним атакам у Сполучених Штатах.
МакКоннелл вхопився за нагоду й проштовхнув значно більше за незначні поправки в законі. Він хотів переписати Акт про негласне спостереження на користь зовнішньої розвідки, щоб уможливити розширене стеження за групами індивідуальних об’єктів: скажімо, за всім вихідним телефонним трафіком із Ємену. Це було безпрецедентне розширення закону. Конституцію ще ніколи не використовували для виправдання стеження за цілими групами людей. Згідно з четвертою поправкою, влада повинна була назвати людину і місце, за якими потрібно простежити. І хоча Акт про негласне спостереження на користь зовнішньої розвідки дозволяв шпигувати за людьми, особа яких іще не ідентифікована, закон вимагав од влади назвати конкретну особу як об’єкт стеження. Натомість МакКоннелл прагнув дозволу для масового стеження.
Однак насправді АНБ уже мало такі повноваження, поки шпигувало за кордоном і не стежило за американськими громадянами або резидентами країни. Але критики боялися, що зміни в законі дозволять розгорнути широке стеження всередині Сполучених Штатів і АНБ зможе вимагати в американських технологічних компаній доступу до величезних масивів інформації, прикриваючись необхідністю захисту національної безпеки.