Саме це й трапилося. У серпні 2007 року демократи, які вважали, що МакКоннелл і Білий дім загнали їх у глухий кут, неохоче підписалися під законопроектом. А місяць потому АНБ поповнило нову систему збору інформації Prism величезною кількістю електронних листів та інших видів мережевої комунікації, отриманою від американських компаній. 11 вересня 2007 року на борт програми Prism уперше ступила компанія Microsoft. Компанія Yahoo приєдналася в березні наступного року. Протягом наступних чотирьох років до списку партнерів програми увійшли найбільші американські компанії, зокрема Google, Facebook, YouTube і Apple. До жовтня 2012 року в програмі стеження Prism брали участь дев’ять компаній, які нині відповідають за величезну частину інтернет-трафіку і мають найбільше користувачів у Сполучених Штатах. Лише на Google припадає четверта частина трафіку, що її передають інтернет-провайдери у Північній Америці. На YouTube припадає майже 20 % усього вхідного трафіку в Сполучених Штатах. (Найближчий його конкурент – це Netflix, провайдер інтернет-служби потокового мультимедіа, на який припадає близько третини цього трафіку.) Сервіси електронної пошти, що надаються цими компаніями, використовують мільярди людей у всьому світі. Три роки потому, як Google долучилася до програми Prism, компанія оголосила, що її продукт Gmail використовують 425 млн осіб (актуальніша інформація недоступна). У грудні 2012 року Yahoo повідомила про 281 млн користувачів поштового сервісу. А в лютому 2013 року Microsoft повідомила, що поштовою системою Outlook послуговуються 420 млн користувачів. Apple, яка останньою із відомих компаній долучилася до програми Prism, 2012 року заявила, що того року продала 250 млн айфонів.
Попри масштабність програми Prism, якщо представники влади хотіли отримати вміст повідомлень американців, їм був надалі потрібен судовий дозвіл. Щодо решти світу, гра там велася більш-менш чесно. Суддів, які схвалили Акт про негласне спостереження на користь зовнішньої розвідки, попросили надати «зелене світло» зверненням високопосадовців президентської адміністрації, які визначили досить широкі категорії об’єктів стеження та наводили доволі складні пояснення того, яким чином АНБ забезпечить збір інформації лише щодо зазначених категорій. У теорії це звучало здійсненним, однак насправді агентство частенько навіть не знало, скільки зібраної ним інформації стосується іноземців, а скільки американців. Річ у тім, що визначити національність і місце розташування відправника або отримувача електронного листа, надісланого через мережу інтернет не як окреме повідомлення, а як серія пакетів даних, розділених і розкинутих у мережі найшвидшими і найефективнішими маршрутами, а потім зібраними в одне ціле на місці призначення, неймовірно складно. Місцем призначення часто є не комп’ютер отримувача повідомлення, а сервер поштової служби, яку той використовує, наприклад Hotmail компанії Microsoft чи Gmail від Google. Позаяк АНБ може й не знати, де саме перебувають відправник і отримувач або хто вони, то й не матиме певності, що шпигує лише за іноземцями.
На перший погляд зміни в законі про спостереження лише посилили шпигунські можливості АНБ. Але водночас агентство отримало більше інтернет-плацдармів, з яких могло вести кібервійськові операції. А з доступом до систем головних поштових та інтернет-компаній АНБ могло збирати більше інформації про ворогів і створювати повідомлення, які здавалися б надійними, а насправді містили віруси та інше шкідливе програмне забезпечення. Інтернет був полем битви, і новий закон дозволив АНБ воювати ефективніше.
Що більше можливостей з’являлося в АНБ, то ширші тенета воно розкидало, інсталюючи прилади перехоплення навіть на комунікаційних підводних кабелях міжконтинентального зв’язку. Агентство почало фільтрувати вміст усіх вхідних і вихідних листів, які проходили територією США, вишукуючи імена, телефонні номери або адреси електронної пошти підозрюваних у тероризмі осіб. АНБ зуміло здолати системи захисту Google і Yahoo, викрадаючи повідомлення під час їхньої подорожі від закордонних приватних дата-серверів компаній до загальнодоступної мережі.
Другий вагомий внесок МакКоннелла у методи кібервійни, кількість яких стрімко зростала, припав на закінчення його служби в АНБ у 2008 році. Після перемоги сенатора Барака Обами на президентських виборах у листопаді МакКоннелл прилетів до Чикаґо, де зустрівся з майбутнім головнокомандувачем у надійному місці місцевого відділу ФБР. Він у загальних рисах змалював нові методи бою. Зокрема, МакКоннелл наголосив на слабких місцях у захисті Сполучених Штатів і розповів про деякі кроки, зроблені адміністрацією Буша для їхнього зміцнення. Згодом, під час особистої зустрічі з Бушем, Обама дізнався, що президент санкціонував низку таємних кібератак на іранські атомні об’єкти, проведених за допомогою комп’ютерного «хробака» Stuxnet. Буш розповів Обамі, що ця саботажна операція під кодовою назвою «Олімпійські ігри» (Olympic Games) була однією з двох шпигунських місій, які, на його думку, новому президентові припиняти не варто. Іншою місією була програма ЦРУ зі знищення підозрюваних у тероризмі та бойовиків у Пакистані за допомогою озброєних безпілотних літальних пристроїв.