МакКоннелл вважав, що кібервійськовим потрібне власне командування, що дозволило б уповні використати унікальний досвід і можливості кожного підрозділу збройних сил. Військові чільники і представники адміністрації президента поволі звикали до думки, що майбутні війни вестимуться не лише у фізичній площині, а й в інтернеті. І створення нового командування засвідчило б, що кібервійна – це не минуще явище. МакКоннелл був переконаний, що немає кращого способу зміцнити кіберсили, ніж підпорядкувати їх армійській структурі командування.
Сталося так, що наприкінці жовтня, менш ніж за два тижні до виборів, військові мережі заразив комп’ютерний «хробак», і спричинені ним серйозні ушкодження переконали Пентаґон у ненадійності його власного кіберзахисту. АНБ швидко нейтралізувало вірус і проводило очищення мереж до закінчення президентського терміну Буша. МакКоннелл порадився зі своїм давнім товаришем Бобом Ґейтсом, який погодився залишитися на посту міністра оборони після приходу нової адміністрації. Ґейтс підтримав ідею щодо необхідності кіберкомандування. Проте цього не сталося, поки МакКоннелл залишався на посаді директора АНБ. Офіційний Вашинґтон був зайнятий передачею президентської влади: представники адміністрації Буша «передавали ключі» новій команді та детально пояснювали все, над чим працювали. Але Ґейтс таки взявся до справи. У червні 2009 року він наказав командирові Стратегічного командування США створити нове Кібернетичне командування, або ж КіберКом. Стратегічне командування здавалося очевидним дахом для КіберКома, адже мало номінальні повноваження для координування інформаційної війни між військовими угрупованнями. Але фактично ця місія була покладена на АНБ. Отже, КіберКомом повинен керувати директор АНБ, вважали в Пентаґоні. План полягав у тому, щоб на якийсь час підпорядкувати нове командування, дозволити йому стати на ноги, а потім надати КіберКому статус повноцінного військового командування.
У той час мало хто здогадувався, що тодішній директор АНБ, генерал Кіт Александер, готувався очолити кіберкомандування протягом усієї своєї армійської кар’єри. З часом він розкриється як ерудований знавець технологій, спритний воїн і один із найздібніших у політиці генералів сучасності. А тоді, коли нове кіберкомандування підводилося на ноги, він був одним із найпалкіших його прибічників на Капітолійському пагорбі, у військових колах і в Білому домі.
21 травня 2010 року Александер склав у Форт-Міді присягу як перший командир Кіберкомандування США. На церемонії були присутні Ґейтс і Дейвід Петреус, який очолював тоді Центральне командування. На церемонії не було лише одного «батька-засновника», МакКоннелла. Але він уже виконав своє завдання: Сполучені Штати офіційно вступили в епоху кібервійни.
Військово-розвідницький альянс довів свою доцільність під час атак на повстанців і терористів у Іраку. Але що як Сполучені Штати зіткнуться з потужним, організованим іншою державою військовим формуванням на полі битви в кіберпросторі і ця сила даватиме відсіч?
Щоб з’ясувати це, 7 травня 2010 року близько 600 осіб прибуло на базу військово-повітряних сил «Нелліс» у передмісті Лас-Веґаса для участі у «Воєнній грі Шрайвера». Щороку сюжет цієї гри базується на актуальних стратегічних завданнях, що стоять перед збройними силами США. (У 2012 році учасники гри боролися з піратами неподалік Сомалійського півострова.) Розробник цієї гри Шрайвер, чиїм іменем назвали військову базу в Колорадо, був важливою людиною в історії військово-повітряних сил США. Німецький іммігрант Бернард Адольф Шрайвер, або Бенні, 1961 року став американським генералом і був піонером розробки космічних і балістичних ракет.
Серед учасників гри 2010 року були старші армійські офіцери, представники всіх військових командувань, а також військові і цивільні фахівці з кібербезпеки з понад 13 американських урядових організацій, зокрема з АНБ, Міністерства внутрішньої безпеки і Національного управління військово-космічної розвідки, яке відповідає за мережу супутників-шпигунів і, ймовірно, є найсекретнішою з усіх служб розвідки. Були там і керівники технологічних компаній у супроводі політичних задротів, офіційні делегації з Австралії, Канади та Великої Британії (трьох найближчих союзників США), а також один колишній член Конгресу, Том Дейвіс, на виборчому окрузі якого було розташовано чимало великих компаній, що працювали за контрактами на Міністерство оборони і розвідку. У воєнній грі Дейвіс грав роль президента Сполучених Штатів.