– Пане президенте, – сказав МакКоннелл, – якщо можливість зламати пристрій зв’язку існує, ми повинні вважати, що наші вороги неодмінно спробують нею скористатися.
А після цього МакКоннелл перелічив Бушу всі способи, за допомогою яких США можуть використати телекомунікаційну систему Іраку. Президент почав усвідомлювати: те, що він може зробити з іншими, інші можуть зробити з ним.
Повертаючись до гіпотетичної кібератаки на фінансову систему, МакКоннелл навів іще одне порівняння з тероризмом:
– Економічні наслідки такої атаки будуть значно гіршими, ніж від атак 11 вересня, – запевнив МакКоннелл Буша, який знав про те, що удар по вежах-близнюках посилив економічний спад США.
Буш здавався приголомшеним. Він повернувся до міністра фінансів Генрі Полсона, який раніше обіймав посаду генерального директора інвестиційного банку Goldman Sachs:
– Генку, те, що говорить Майк, – це правда?
Полсон відповів:
– Навіть більше, пане президенте, і коли я працював на Goldman, цей сценарій не давав мені спати ночами.
Буш підвівся.
– Інтернет – наша конкурентна перевага, – звернувся він до своїх радників і членів кабінету міністрів. – Ми повинні зробити все необхідне, щоб захистити його. Якщо доведеться, ми запустимо новий мангеттенський проект, – сказав президент, натякаючи на секретну програму зі створення першої атомної бомби за часів Другої світової війни.
МакКоннелл ніколи не сподівався на таку сильну реакцію. Він понад десять років очікував, аж поки президент – якийсь із президентів – встромить спис у небезпеки, які, на його думку, лежали просто на поверхні повсякденного життя.
Буш звернувся до МакКоннелла:
– Майку, ти окреслив проблему. У тебе є тридцять днів на її вирішення.
Ніхто не зміг би «вирішити» цю проблему за 30 днів, якщо її взагалі можна розв’язати. Але президент Буш лише попросив розробити комплексний план посилення державного кіберзахисту, поклавши початок вирішенню одного з найважливіших технічних завдань в американській історії. МакКоннелл побачив рідкісну можливість і вхопився за неї. Проте він не міг упоратися самостійно. Тому начальник шпигунів звернувся до джерела технічної майстерності, яке знав найкраще.
Від самого початку державний план кіберзахисту розробляло АНБ. До цього плану ставились як до військової та розвідувальної програми, тому тримали його у суворій таємниці. Він був офіційно засекречений президентським наказом, який Буш підписав у січні 2008 року. Адміністрація планувала витратити $40 млрд на реалізацію програми протягом перших п’яти років – величезна сума для одного напряму. Не лише МакКоннелл, а й Кіт Александер очікував миті, коли президент покладе весь свій авторитет і вплив на підтримку державних зусиль із протидії невидимим ворогам, які, на думку Александера, становили справжню загрозу для Сполучених Штатів. Александер також вважав, що зловмисні хакери, які, вірогідно, працюють на ворожі держави або терористичні угруповання, врешті-решт оберуть за мішень фінансові організації на Волл-стріт, електромережі та інші критично важливі об’єкти інфраструктури.
На першому етапі державного контрнаступу потрібно було скоротити кількість потенційних цілей. Міністерство оборони обмежило виходи до загальнодоступного інтернету до 18 шлюзів. Це був надзвичайний захід, зважаючи на те, що вільний інтернет-доступ був у кожному віддаленому кутку перебування збройних сил, аж до більшості штаб-квартир у зонах бойових дій. (Ось чому технологія вистеження повстанців у Іраку працювала так бездоганно.) Міністерство оборони впоралось із завданням краще, ніж будь-яке інше державне відомство, запобігши вторгненням у власні мережі, хоча ворогам інколи таки вдавалося проникнути всередину. У червні 2007 року хакери зламали відкриту систему електронної пошти, якою користувалися міністр оборони Роберт Ґейтс і сотні інших офіційних осіб. Цей випадок став важливим нагадуванням про те, що на часі підняти віртуальні розвідні мости, суворо обмеживши доступ у зовнішній світ.
Водночас АНБ почало пильно моніторити шлюзи у пошуках ознак зловмисної діяльності. Цю активну складову комп’ютерної оборони високопосадовець із Пентаґону згодом опише як «почасти наглядову, почасти сторожову і почасти снайперську». Якщо хакери або їхні ботнети намагалися вдертися до мереж Міністерства оборони, військові могли заблокувати інтернет-адресу для запобігання шкідливого трафіку, а потому попередити військові та розвідувальні організації, щоб ті простежили за трафіком з атакованого вузла. Ідея полягала в тому, щоб забезпечити кращий захист мереж Міністерства оборони, використовуючи напрацьовані АНБ методи збору інформації, а також створити щось подібне до системи миттєвого попередження компаній, спостерігаючи за будь-яким шкідливим ПЗ у мережах іще до початку атаки на важливі промислові об’єкти. Першими в списку одержувачів попереджень були енергетичні та фінансові компанії.