З погляду Александера та його підлеглих, було безвідповідально знехтувати можливістю допомогти міністерству всім, чим можна. Проте це не означало, що агентство зійде з орбіти, поступившись провідною роллю у кіберпросторі. Воно підпорядковувалося Міністерству оборони, і його повноваження поширювалися на захист держави від іноземних атак на землі, у повітрі, на воді й у комп’ютерних мережах.
За словами колишнього держслужбовця, якому доводилося працювати з обома, Чертофф і Александер швидко знайшли спільну мову. Здавалося, що міністр із радістю дозволив кібервоїнам з Форт-Міда узяти на себе керівництво. Наступні чотири роки Александер присвятив розбудові кіберармії АНБ, і кульмінацією його діяльності стали операція «Американська картеч» і створення Кіберкомандування. У 2009 році Обама призначив колишню губернаторку Арізони Дженет Наполітано міністром внутрішньої безпеки. Александер наказав своїм підлеглим надавати Наполітано та її команді всю можливу допомогу та консультації. Але він не мав наміру відступати з поля битви. Не тоді, коли він готувався почати свою найбільшу кампанію.
Александер вже бачив, як «Ініціатива оборонної промисловості» (Defense Industrial Base – DIB) дозволила урядові отримати доступ до інформації з корпоративних комп’ютерних мереж. Компанії перетворилися на цифрових розвідників у кіберпросторі, а інформація, яку вони постачали, допомагала АНБ поповнювати каталог з описами загроз – перелік відомого шкідливого ПЗ, хакерських методів і підозрілих інтернет-адрес. Александер називав цю ініціативу «секретним складником». Спочатку програма DIB охоплювала лише 20 компаній. Але Александер прагнув поширити модель DIB на підприємства інших галузей, зокрема енергетичної та фінансової, і залучити для участі в програмі щонайменше 500 компаній.
У АНБ цей план назвали «Транш 2» (Tranche 2). Оператори «критично важливих об’єктів інфраструктури» (під це визначення підпадали електростанції, підприємства атомної промисловості, банки, розробники програмного забезпечення, транспортні та логістичні компанії, ба навіть медичні установи й постачальники медичного обладнання, якщо його можна вивести із ладу віддалено), згідно із законом або регулятивним актом, повинні були дозволити провайдерові інтернет-послуг моніторити вхідний і вихідний трафіки. Послуговуючись переліком загроз АНБ, провайдер шукатиме шкідливі програми або ознаки іноземних кібервтручань. Так виглядала перша версія плану Александера з перетворення АНБ на головний розвідувально-аналітичний центр із виявлення кіберзагроз. АНБ не здійснюватиме сканування самостійно, але надасть усю необхідну інформацію для пошуку загроз провайдерам. Це допоможе агентству уникнути підозр у тому, що воно торує собі шлях у приватні комп’ютерні мережі, але не перешкодить керувати операцією. Щойно сканер виявить загрозу, аналітики АНБ утрутяться й отримають доступ до неї. Вони вирішать, пропускати трафік чи заблокувати його, і за потреби проведуть контратаку на джерело загрози.
Агентство вже розробило систему для сканування Tutelage, здатну ізолювати електронні листи з вірусами й переносити їх у цифровий аналог чашки Петрі, де аналітики могли б вивчати їх, не заражаючи інші комп’ютери. Ця система була тим самим «сенсором, вартовим і снайпером», що використовувало АНБ для спостереження за власними інтернет-шлюзами в 2009 році. Тепер Александер хотів зробити цю систему частиною програми Tranche 2, штовхаючи сотні компаній і операторів критично важливих інфраструктурних об’єктів на новий фронт кібернетичних воєн.
Деякі офіційні особи з адміністрації Обами занервували. Президент чітко заявив про свій намір захищати кіберпростір як важливий державний ресурс. Але він вагався щодо довжини повідця, на якому перебуватиме АНБ. Обама ніколи не мав теплих почуттів ані до агентства, ані до Александера. І хоча він цінував і використовував величезні можливості, які могло запропонувати АНБ, культура шпигунства здавалася йому чужою.