— Вона вимахалась, три гонитви дала сама, — казав Микола, теж не слухаючи нікого і не турбуючись про те, слухають його чи ні.
— Та це що ж упоперек! промовив ілагінський стременний.
— Та як осіклася, то навздогін кожна дворняжка піймає, — казав у той же час Ілагін, червоний, насилу переводячи дух від швидкої їзди та хвилювання. У той самий час Наташа, не переводячи духу, радісно і захоплено верещала так пронизливо, що аж у вухах лящало. Вона цим вереском виявила все те, що виявляли й інші мисливці своєю одночасною мовою. І цей дикий вереск був такий чудний, що вона сама повинна була б соромитися його і всі повинні були дивуватися з нього, якби це було іншого часу. Дядечко сам приторочив русака, спритно і хвацько перекинув його через зад коня, ніби докоряючи всім цим перекиданням, і з таким виглядом, що він і говорити ні з ким не хоче, сів на свого буланого і поїхав собі. Всі, крім нього, сумні і ображені, роз'їхались і тільки нескоро згодом могли, як і раніш, прикидатися байдужими. Довго ще вони поглядали на червоного Ругая, який з забрудненою, горбатою спиною, побризкуючи кільцем, зі спокійним виглядом переможця ішов за ногами дядечкового коня.
«Що ж, я такий самий, як і всі, коли не доходить до цькування. Ну, а вже тоді держись!» — говорив, здавалось Миколі, вигляд цього собаки.
Коли, не скоро по тому, дядечко під'їхав до Миколи і заговорив з ним, Миколу потішило те, що дядечко після всього, що було, ще удостоює його розмовою.
VII
Коли увечері Ілагін розпрощався з Миколою, Микола опинився на такій далекій відстані рід дому, що він прийняв пропозицію дядечка залишити охоту ночувати в нього, у дядечка, в його селі Михайловці.
— І якби заїхали до мене — чисте діло марш! — сказав дядечко, — ще краще було б. Бачите, погода мокра, — говорив дядечко, — відпочили б, графинечку б одвезли на дрожці. — Дядечкову пропозицію було прийнято, за дрожкою послали мисливця в Отрадне; а Микола з Наташею і Петею поїхали до дядечка.
Чоловік із п'ять, великих і малих, дворових мужчин вибігло на парадний ганок зустрічати пана. Десятки жінок, старих, великих і малих, виставилися з чорного ганку дивитися на мисливців, що під'їжджали. Присутність Наташі, жінки, панни на коні, довела цікавість дядечкових дворових до того, що багато хто, не соромлячись її самої, підходили до неї, заглядали їй в очі і при ній робили свої зауваження про неї, як про показуване чудо, що не є людиною і не може чути і розуміти, що говорять про нього.
— Аринко, глянь-но, на бочку сидить! Сама сидить, а поділ метляється… Бач, і ріжок!
— Матінко рідна, ножик он!
— Ач татарка!
— Як же ти не перекинулась через голову? — питала найсміливіша, просто вже звертаючись до Наташі.
Дядечко зліз з коня біля ганку свого дерев'яного зарослого садом будиночка і, оглянувши своїх домочадців, крикнув владно, щоб зайві відійшли і щоб було зроблено все потрібне для прийому гостей і охоти.
Усе розбіглося. Дядечко зняв Наташу з коня і за руку повів її хиткими дощаними східцями ганку. В будинку, не оштукатуреному, з брусованими стінами, було не дуже чисто, — не видно було, щоб мета мешканців полягала в тому, щоб не було плям, але не було помітно й запущеності. У сінях пахло свіжими яблуками і висіли вовчі та лисячі шкури.
Через передпокій дядечко провів своїх гостей до маленької зали зі складаним столом і червоними стільцями, потім до вітальні з березовим круглим столом і.диваном, потім до кабінету з пошарпаним диваном, з затяганим килимом і з портретами Суворова, батька та матері господаря і його самого у військовому мундирі. В кабінеті дуже пахло тютюном і собаками.
У кабінеті дядечко попросив гостей сісти і розташуватися як вдома, а сам вийшов. Ругай з досі брудною спиною увійшов до кабінету і ліг на диван, обчищаючи себе язиком та зубами. З кабінету ішов коридор, у якому видно було ширми з прорваними занавісками. З-за ширм чутно було жіночий сміх і шепіт. Наташа, Микола і Петя пороздягалися й посідали на диван. Петя схилився на руку, і зараз же заснув; Наташа і Микола сиділи мовчки. Обличчя в них пашіли, вони були дуже голодні й дуже веселі. Вони подивилися одне на одного (після полювання, в кімнаті, Микола вже не вважав за потрібне виявляти свою мужську вищість перед своєю сестрою); Наташа підморгнула братові, і обоє стримувались недовго і дзвінко розреготалися, не встигнувши ще придумати приводу для свого сміху.
Трохи згодом дядечко ввійшов у казакині, у синіх штанах і маленьких чоботях. І Наташа відчула, що цей самий костюм, в якому вона здивовано і глузливо бачила дядечка в Отрадному, — був справжній костюм, нічим не гірший за сюртуки та фраки. Дядечко був теж веселий; він не тільки не образився зі сміху брата й сестри (йому й на думку не могло спасти, що могли сміятися з його життя), а й сам приєднався до їх безпричинного сміху.