Розмова притихла.
— Мамо! яке тістечко буде? — ще рішучіше, не зриваючись, прозвучав Наташин голосок.
Графиня хотіла хмуритися, та не могла. Марія Дмитрівна погрозила товстим пальцем.
— Козаче! — промовила вона погрозливо.
Більшість гостей дивилися на старших, не знаючи, як поставитись до цієї вихватки.
— Ось я тобі! — сказала графиня.
— Мамо! що тістечко буде? — вигукнула Наташа вже сміливо і капризно-весело, заздалегідь певна, що витівку її буде прийнято добре.
Соня і товстий Петя сміялися, ховаючись.
— От і спитала, — пошепки сказала Наташа до маленького брата й до П'єра, на якого вона глянула знову.
— Морозиво, тільки тобі не дадуть, — сказала Марія Дмитрівна.
Наташа бачила, що боятись нема чого, і тому не побоялася й Марії Дмитрівни.
— Маріє Дмитрівно! яке морозиво? Я вершкового не люблю.
— Морквяне.
— Ні, яке? Маріє Дмитрівно, яке? — майже кричала вона. — Я хочу знати!
Марія Дмитрівна і графиня засміялись, і за ними всі гості. Сміх викликала не відповідь Марії Дмитрівни, а незбагненна сміливість та меткість цієї дівчинки, яка вміла і сміла так обходитися з Марією Дмитрівною.
Наташа відчепилася лише тоді, коли їй сказали, що буде ананасне. Перед морозивом подали шампанське. Знову заграла музика, граф поцілувався з графинечкою, і гості, встаючи, поздоровляли графиню, через стіл цокались з графом, з дітьми й одне з одним. Знову заметушились офіціанти, заторохтіли стільці, і в тому ж порядку, але з червонішими обличчями, гості повернулися до вітальні й до графового кабінету.
XVII
Розсунули бостонні столи, склалися партії, і графові гості розташувались у двох вітальнях, диванній та бібліотеці.
Граф, розпустивши карти віялом, насилу стримувався від звички пообіднього сну, і все його смішило. Графиня підохотила молодь зібратися біля клавікордів та арфи. Жюлі перша, на просьбу всіх, зіграла на арфі п'єску з варіаціями і разом з іншими дівицями стала просити Наташу й Миколу, відомих своєю музикальністю, заспівати що-небудь. Наташа, до якої звернулися як до великої, видно, дуже пишалася з цього, але разом з тим і ніяковіла.
— Що співатимем? — спитала вона.
— «Ключ», — відповів Микола.
— Ну, давайте скоріш. Борисе, йдіть сюди, — сказала Наташа. — А де ж Соня?
Вона оглянулася й, побачивши, що її друга нема в кімнаті, побігла за нею.
Вбігши до Сониної кімнати й не знайшовши там своєї подруги, Наташа пробігла в дитячу — й там не було Соні. Наташа зрозуміла, що Соня була в коридорі на скрині. Скриня в коридорі була місцем печалі жіночого молодого покоління в домі Ростових. Справді, Соня в своєму ефірному рожевому платтячку, приминаючи його, лежала ниць на брудній смугастій няниній перині, на скрині, і, закривши обличчя пальчиками, ревно плакала, здригаючись своїми оголеними плеченятками. Наташине обличчя, збуджене, цілий день іменинне, раптом змінилося: очі її зупинилися, потім здригнулася її широка шия, куточки губ опустилися.
— Соню! чого ти?.. Що, що з тобою? У-y-y!..
І Наташа, розпустивши свій великий рот і зробившись зовсім поганою, заревіла, як дитина, не знаючи причини, лише тому, що Соня плакала. Соня хотіла підвести голову, хотіла відповісти, та не могла і ще більш сховалася. Наташа плакала, сівши на синій перині і обіймаючи друга. Зібравши силу, Соня трошки підвелася, почала обтирати сльози й розповідати.
— Миколенька їде через тиждень, його… папір… вийшов… він сам мені сказав… Та я б усе ж не плакала… (вона показала папірця, що тримала в руці: то був вірш, якого написав Микола) я б усе ж не плакала, але ти не можеш… ніхто не може зрозуміти… яка в нього душа.
І вона знову заходилася плакати про те, що душа в нього була така гарна.
— Тобі добре… я не заздрю… я тебе люблю, і Бориса теж, — казала вона, трохи зібравши силу, — він милий… для вас нема перепон. А Микола мені cousin… треба… сам митрополит… і то не можна. І потім, коли матусі… (Соня графиню і вважала й називала матір'ю)… вона скаже, що я псую кар'єру Миколі, що в мене нема серця, що я невдячна, а далебі… ось єй-богу… (вона перехрестилася) я так люблю і її, і всіх вас, лише Віра одна… За що? Що я їй зробила? Я така вдячна вам, що рада б усім пожертвувати, та мені нема чим…
Соня не могла більш говорити і знову сховала голову в руках та в перині. Наташа починала заспокоюватись, але по обличчю її видно було, що вона розуміла всю значність горя свого друга.
— Соню! — сказала вона раптом, неначе догадавшись про справжню причину засмучення кузини, — мабуть, Віра з тобою говорила по обіді? Так?