X
30 числа П’єр повернувся до Москви. Майже коло застави йому зустрівся ад’ютант графа Растопчина.
— А ми вас скрізь шукаємо, — сказав ад’ютант. — Графові вас неодмінно треба бачити. Він просить вас зараз же приїхати до нього у дуже важливій справі.
П’єр, не заїжджаючи додому, взяв візника і поїхав до головнокомандуючого.
Граф Растопчин тільки цього ранку приїхав до міста зі своєї заміської дачі в Сокольниках. У передпокої і в приймальні у графовому домі було повно чиновників, які прибули на вимогу або по накази. Васильчиков і Платов уже бачилися з графом і пояснили йому, що захищати Москву неможливо і що її буде здано. Хоч ці відомості і приховувались від населення, але чиновники, начальники різних управлінь знали, що Москва буде в руках ворога, так само, як знав це і граф Растопчин; і всі вони, щоб скласти з себе відповідальність, прийшли до головнокомандуючого з запитаннями, що їм робити з довіреними їм частинами.
У той час, коли П’єр входив до приймальні, кур’єр, що приїхав з армії, виходив від графа.
Кур’єр безнадійно махнув рукою на запитання, з якими звернулись до нього, і пройшов через залу.
Чекаючи у приймальні, П’єр втомленими очима розглядав різних, старих і молодих, військових і цивільних, важних і не важних чиновників, що були в кімнаті. Всі здавалися незадоволеними і стурбованими. П’єр підійшов до однієї групи чиновників, в якій один був його знайомий. Привітавшись з П’єром, вони продовжували свою розмову.
— Як вислати та знову повернути, біди не буде; а в такому стані ні за що не можна відповідати.
— Так ось же, він пише, — казав інший, показуючи на друкований папір, якого тримав у руці.
— Це інша річ. Для народу так треба, — сказав перший.
— Що це? — спитав П’єр.
— А ось нова афіша.
П’єр узяв її в руки і став читати:
«Ясновельможний князь, щоб швидше з’єднатися з військами, які йдуть до нього, перейшов Можайськ і став на тривкому місці, де ворог не зразу на нього піде. До нього відправлено звідси сорок вісім гармат зі снарядами, і ясновельможний каже, що Москву до останньої краплини крові захищати буде і ладен хоч на вулицях битися. Ви, братці, не дивіться на те, що присутствені місця зачинили: справи прибрати треба, а ми своїм судом з лиходієм розберемося! Коли до чого дійде, мені треба бравих хлопців і міських і сільських. Днів за два я кину заклик, а тепер не треба, то я мовчу. Добре з сокирою, непогано з рогатиною, а найкраще — вила-тройчаки: француз не важчий за сніп житній. Завтра, по обіді, я піднімаю Іверську в Катерининський шпиталь, до поранених. Там воду освятимо: вони швидше видужають; і я тепер здоровий: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома».
— А мені казали військові люди, — промовив П’єр, — що в місті ніяк не можна вести бій і що позиція...
— Авжеж, про те ж от ми й говоримо, — сказав перший чиновник.
— А що це означає: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома? — спитав П’єр.
— У графа був ячмінь, — сказав ад’ютант, усміхаючись, — і він дуже турбувався, коли я йому сказав, що приходили люди питати, що з ним. А що, графе? — сказав раптом ад’ютант, з усмішкою звертаючись до П’єра, — ми чули, що у вас родинні неприємності? Начебто графиня, дружина ваша...
— Я нічого не чув, — байдуже сказав П’єр. — А що ви чули?
— Ні, знаєте, часто ж вигадують. Я кажу, що чув.
— Що ж ви чули?
— Та ось кажуть, — знову так само усміхаючись, сказав ад’ютант, — що графиня, дружина ваша, збирається за кордон. Мабуть, дурниці...
— Можливо, — сказав П’єр, неуважно оглядаючись навколо себе. — А це хто? — спитав він, показуючи на невисокого старого чоловіка в чистому синьому каптані, з білою як сніг великою бородою, з такими ж бровами і з рум’яним обличчям.
— Це? Це купець один, тобто він трактирник, Верещагін. Ви чули, може, цю історію з прокламацією?
— А, то це Верещагін! — сказав П’єр, вдивляючись у тверде і спокійне обличчя старого купця і шукаючи в ньому виразу зрадництва.
— Це не він сам. Це батько того, який написав прокламацію, — сказав ад’ютант. — Той, молодий, сидить в ямі, і йому, здається, погано буде.
Один старенький з зіркою і другий чиновник-німець з хрестом на шиї підійшли до них.