— Та з чим вона? — питала Наташа.
— З графовими книгами.
— Залиште. Васильович прибере. Цього не треба.
У бричці було повно людей; не могли знайти місця для Петра Ілліча.
— Він на козли. Адже ти на козли, Петя? — гукала Наташа.
Соня, не перестаючи, турбувалася теж; але мета турбот її була протилежна Наташиній меті. Вона прибирала ті речі, що мали залишитись, записувала їх, за бажанням графині, і намагалась захопити з собою якомога більше.
XVII
О другій годині запряжені й напаковані чотири екіпажі Ростових стояли біля під’їзду. Підводи з пораненими одна за одною виїжджали з подвір’я.
Коляска, в якій везли князя Андрія, проїжджаючи повз ганок, привернула до себе увагу Соні, яка влаштовувала разом з дівчиною сидіння для графині в її величезній високій кареті, що стояла біля під’їзду.
— А це чия коляска? — спитала Соня, виставившись у вікно карети.
— А ви хіба не знали, панночко? — відповіла покоївка. — Князь поранений: він у нас ночував і теж з нами їдуть.
— Та хто ж це? Як прізвище?
— Самий наш наречений колишній, князь Болконський! — зітхаючи, відповіла покоївка. — Кажуть, при смерті.
Соня вискочила з карети й побігла до графині. Графиня, вже одягнена по-дорожньому, в шалі і в капелюшку, втомлена, ходила по вітальні, чекаючи домашніх для того, щоб посидіти, зачинивши двері, і помолитись перед від’їздом. Наташі не було в кімнаті.
— Maman, — сказала Соня, — князь Андрій тут, поранений, при смерті. Він їде з нами.
Графиня злякано розширила очі і, схопивши за руку Соню, оглянулась.
— Наташа? — промовила вона.
І для Соні і для графині звістка ця мала в першу хвилину лише одно значення. Вони знали свою Наташу, і страх за те, що буде з нею, коли вона почує це, заглушував усяке їхнє співчуття до людини, яку вони обидві любили.
— Наташа не знає ще; але він їде з нами, — сказала Соня.
— Ти кажеш, при смерті?
Соня кивнула головою.
Графиня обняла Соню й заплакала.
«Воля божа незбагненна!» — думала вона, почуваючи, що в усьому, що робилось тепер, починала виявлятися перше прихована від погляду людського всемогутня рука.
— Ну, мамо, все готове. Чого ви?.. — спитала, вбігаючи до кімнати із збудженим обличчям Наташа.
— Нічого, — сказала графиня. — Готове, то їдьмо. — І графиня нахилилась до свого ридикюля, щоб сховати схвильоване обличчя. Соня обняла Наташу й поцілувала її.
Наташа запитливо глянула на неї.
— Що ти? Що таке трапилось?
— Нічого... ні...
— Дуже погане для мене?.. Що таке? — питала чуйна Наташа.
Соня зітхнула і нічого не відповіла. Граф, Петя, m-me Schoss, Мавра Кузьмівна, Васильович увійшли до вітальні і, зачинивши двері, усі сіли й мовчки, не дивлячись одне на одного, посиділи кілька секунд.
Граф перший встав і, голосно зітхнувши, почав хреститися до образа. Усі зробили те саме. Потім граф став обіймати Мавру Кузьмівну та Васильовича, які залишалися в Москві, і, в той час, як вони ловили його руку і цілували його в плече, злегка поплескував їх по спині, примовляючи щось невиразне, лагідно-заспокійливе. Графиня пішла до образної, і Соня застала її там на колінах перед образами, що розрізнено висіли по стіні. (Найдорожчі, за родинним переказом, образи Ростови везли з собою).
На ганку і на подвір’ї ті двораки, що виїжджали, з кинджалами та шаблями, якими їх озброїв Петя, з заправленими в чоботи штанами, тісно підперезані ремінними і матер’яними поясами, прощалися з тими, що залишались.
Як і завжди під час від’їзду, багато чого було забуто і не таїв складено, і досить довго два гайдуки стояли з обох боків відчинених дверцят та приступок карети, готуючись підсадити графиню, тимчасом як бігали дівчата з подушками й клуночками з дому до карет, і до коляски, і до брички і назад.
— Завжди все позабувають! — казала графиня. — Ти ж знаєш, що я не можу так сидіти. — І Дуняша, зціпивши зуби й не відповідаючи, з виразом докору на обличчі, кинулася в карету переробляти сидіння.
— Ах, ця челядь! — казав граф, похитуючи головою.
Старий кучер Юхим, з яким лише й наважувалась їздити графиня, сидячи високо на своїх козлах, навіть не оглядався на те, що робилося позад нього. Він з тридцятилітнього досвіду знав, що не скоро ще йому скажуть «з, богом!» і що коли скажуть, то ще двічі зупинять його і пошлють за забутими речами, і вже після цього ще раз зупинять, і графиня сама вигляне до нього у вікно й попросить його Христом-богом їхати обережніше на спусках. Він знав це і тому терпеливіше за своїх коней (особливо за лівого рижого — Сокола, який бив ногою і, пережовуючи, перебирав вудила) чекав на те, що буде. Нарешті всі посідали; приступки було прибрано й закинуто в карету, дверцята захлопнули, послали за шкатулкою, графиня виставилась і сказала те, що треба. Тоді Юхим повільно зняв капелюха зі своєї голови І став хреститися. Форейтор і всі двораки зробили те саме.