Ті два дні, що минули з часу цієї звістки і до одвідин Ростова, княжна Марія, не перестаючи, думала про те, як їй слід тримати себе відносно Ростова. То вона вирішувала, що вона не вийде до вітальні, коли він приїде до тітки, що їй, у її глибокій жалобі, непристойно приймати гостей; то вона думала, що це буде грубо після того, що він зробив для неї; то їй спадало на думку, що її тітка і губернаторша в чомусь розраховують на неї і на Ростова (їхні погляди і слова іноді, здавалося, підтверджували це припущення); то вона казала собі, що лише вона зі своєю порочністю могла думати це про них: не могли вони не пам’ятати, що в її становищі, коли ще вона не зняла плерезів, таке сватання було б образливим і для неї і для пам’яті її батька. Припускаючи, що вона вийде до нього, княжна Марія придумувала ті слова, які він скаже їй і які вона скаже йому; і то слова ці здавались їй незаслужено холодними, то сповненими занадто великого значення. Та найбільше вона боялася збентеження, яке, вона почувала, повинно було оволодіти нею і виказати її, тільки-но вона його побачить.
Але коли в неділю після обідні лакей повідомив у вітальні, що приїхав граф Ростов, княжна не виявила збентеження; тільки легкий рум’янець виступив їй на щоки та очі освітились новим, променистим сяйвом.
— Ви його бачили, тітонько? — сказала княжна Марія спокійним голосом, сама не знаючи, як це вона могла бути такою зовнішньо спокійною і природною.
Коли Ростов увійшов до кімнати, княжна опустила на мить голову, мовби даючи гостеві час привітатися з тіткою, і потім, саме тоді, як Микола звернувся до неї, вона, підвівши голову, блискучими очима зустріла його погляд. Сповненим гідності і грації рухом вона, радісно усміхаючись, підвелася, простягнула йому свою тонку, ніжну руку і заговорила голосом, в якому вперше в житті звучали нові, жіночі, грудні звуки. M-lle Bourienne, бувши у вітальні, вкрай здивовано дивилась на княжну Марію. Сама тонка кокетка, вона сама не могла б краще маневрувати при зустрічі з людиною, якій треба було сподобатись.
«Чи їй чорне так до лиця, чи справді вона так покращала, і я не помітила. І головне — цей такт і грація!» — думала m-lle Bourienne.
Якби княжна Марія спроможна була думати в цю хвилину, її ще більш, ніж m-lle Bourienne, здивувала б зміна, що сталася в ній. З тієї хвилини, як вона побачила це миле, любе обличчя, якась нова сила життя охопила її і примусила її, поза її волею, говорити й діяти. Обличчя її, відтоді як увійшов Ростов, раптом змінилось. Як раптом, коли засвічується світло всередині розмальованого і різьбленого ліхтаря, виступає на стінках, вражаючи несподіваною красою, та складна, майстерна художня робота, що здавалася перше грубою, темною і безглуздою, так раптом змінилося обличчя княжни Марії. Вперше вся та чиста духовна внутрішня робота, якою вона жила досі, виступила назовні. Уся її внутрішня робота, незадоволення з себе, її страждання, поривання до добра, покірність, любов, самопожертва — все це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій усмішці, в кожній рисі її ніжного обличчя.
Ростов побачив усе це так само ясно, наче він знав усе її життя. Він почував, що істота, яка була перед ним, зовсім інша, краща за всі ті, яких він зустрічав досі, і головне, краща за нього самого.
Розмова була дуже проста і незначна. Вони говорили про війну, мимоволі, як і всі, перебільшуючи свій сум з приводу цієї події, говорили про останню зустріч, причому Микола намагався відхилити розмову на іншу тему, говорили про добру губернаторшу, про рідних Миколи і княжни Марії.
Княжна Марія не говорила про брата, переводячи розмову на іншу тему, як тільки тітка її заговорювала про Андрія. Видно було, що про нещастя Росії вона могла говорити вдавано, а брат її був об’єктом занадто близьким її серцю, і вона не хотіла і не могла поверхово говорити про нього. Микола помітив це, як він взагалі з невластивою йому проникливою спостережливістю помічав усі відтінки характеру княжни Марії, які тільки підтверджували його переконання, що вона — зовсім особлива і незвичайна істота. Микола так само, як і княжна Марія, червонів і бентежився, коли йому казали про княжну і навіть коли він думав про неї, але в її присутності почував себе цілком вільно і говорив зовсім не те, що він підготовляв, а те, що в останню мить і завжди до речі спадало йому на думку.
Під час короткого Миколового візиту, як і завжди, де є діти, в хвилину мовчання Микола вдався до маленького сина князя Андрія; він приголубив його і спитав, чи хоче він бути гусаром. Взявши хлопчика на руки, Микола став весело вертіти його і оглянувся на княжну Марію. Її зворушений, щасливий і несміливий погляд стежив за любим її хлопчиком на руках любої людини. Микола помітив цей погляд і, ніби зрозумівши його значення, почервонів від задоволення і добродушно-весело став цілувати хлопчика.