Княжна Марія не виїжджала у зв’язку з жалобою, а Микола не вважав за пристойне бувати в них; проте губернаторша провадила свою справу сватання і, передавши Миколі те втішне, що сказала про нього княжна Марія, і назад, наполягала на тому, щоб Ростов поговорив з княжною Марією. Для цієї розмови вона влаштувала побачення між молодятами в архієрея перед обіднею.
Хоч Ростов і сказав губернаторші, що в нього не буде ніякої особливої розмови з княжною Марією, проте він обіцяв приїхати.
Як у Тільзіті Ростов не дозволив собі взяти під сумнів, чи добре те, що всі визнали за добре, так само і тепер, після короткої, але щирої боротьби між намаганням влаштувати своє життя на свій розсуд і смиренним підкоренням обставинам, він обрав останнє і віддав себе тій владі, що непереборно (він це почував) вела його кудись. Він знав, що, пообіцявши Соні, висловлювати свої почуття княжні Марії — це робити те, що він називав підлістю. І він знав, що підлості ніколи не зробить, але він знав також (і не то що знав, а в глибині душі почував), що, здаючись тепер на волю обставин і людей, які керували ним, він не тільки не робить нічого поганого, але й робить щось дуже, дуже важливе, таке важливе, якого він ще ніколи не робив у житті.
Після його побачення з княжною Марією, хоч побут його зовнішньо залишався той самий, усі колишні втіхи втратили для нього свою принадність, і він часто думав про княжну Марію; але він ніколи не думав про неї так, як думав про всіх без винятку панночок, що зустрічались йому у вищому світі, не так, як він довго і колись захоплено думав про Соню. Про всіх панночок, як і майже кожен чесний молодик, він думав як про майбутню дружину, примірював у своїй уяві до них всі умови подружнього життя — білий капот, дружина за самоваром, дружинина карета, діти, maman і papa, їхні взаємини з нею і т. д., і т. д.; і ці уявлення майбутнього давали йому втіху; але коли він думав про княжну Марію, з якою його сватали, він ніколи не міг нічого уявити собі з майбутнього подружнього життя. Коли він і намагався, то все виходило недоладно і фальшиво. Йому лише ставало моторошно.
VII
Страшну звістку про Бородінський бій, про наші втрати вбитими й пораненими, а ще страшнішу звістку про втрату Москви було одержано у Воронежі в половині вересня. Княжна Марія, взнавши тільки з газет про поранення брата і не маючи про нього ніяких відомостей, зібралась їхати розшукувати князя Андрія, як чув Микола (сам він не бачив її).
Одержавши звістку про Бородінський бій і про залишення Москви, Ростов не то що вдався у розпач, перейнявся злобою, жадобою помсти й іншими такими почуттями, а йому раптом у Воронежі все стало скучним, прикрим, все якось йому було совісно і незручно. Йому здавалися нещирими усі розмови, які він чув; він не знав, як міркувати про все це, і почував, що тільки в полку все йому знову стане ясно. Він квапився закінчити купівлю коней і часто несправедливо спалахував гнівом на свого слугу і вахмістра.
За кілька днів до від’їзду Ростова в соборі було призначено молебство з нагоди перемоги, здобутої російськими військами, і Микола поїхав на обідню. Він став трохи позад губернатора і по-службовому статечно, думаючи про найрізноманітніші речі, вистояв відправу. Коли молебство кінчилося, губернаторша підкликала його до себе.
— Ти бачив княжну? — спитала вона, показуючи головою на даму в чорному, що стояла за криласом.
Микола одразу ж упізнав княжну Марію не так по профілю її, який видно було з-під капелюшка, як по тому почуттю обережності, страху і жалю, що враз охопило його. Княжна Марія, очевидно поринувши у свої думки, востаннє хрестилася перед тим, як вийти з церкви.
Микола здивовано дивився на її обличчя. Це було те саме обличчя, яке він бачив перше, той самий був у ньому загальний вираз тонкої внутрішньої, духовної роботи; але тепер воно було зовсім інакше освітлене. Зворушливий вираз смутку, мольби і надії був на ньому. Як і перше бувало з Миколою в її присутності, він, не чекаючи поради губернаторші підійти до неї, не питаючи себе, чи гоже, чи пристойне, чи ні буде його звернення до неї тут, у церкві, підійшов до неї і сказав, що він чув про її горе і всією душею співчуває їй. Тільки-но вона почула його голос, як раптом яскраве сяйво зайнялося в її обличчі, освітлюючи одночасно і сум її і радість.