У Троїцькій Лаврі Ростови зробили перший перепочинок в своїх мандрах.
У готелі Лаври Ростовим було одведено три великих кімнати, з яких одну займав князь Андрій. Пораненому було цього дня значно краще. Наташа сиділа з ним. У сусідній кімнаті сиділи граф і графиня, шанобливо розмовляючи з ігуменом, який одвідав своїх давніх знайомих і вкладників. Соня сиділа тут-таки, і її мучила цікавість до того, про що розмовляли князь Андрій і Наташа. Вона з-за дверей слухала звуки їх голосів. Двері кімнати князя Андрія відчинилися. Наташа із схвильованим обличчям вийшла звідти і, не помічаючи ченця, який підвівся їй назустріч і взявся за широкий рукав правої руки, підійшла до Соні і взяла її за руку.
— Наташо, що таке? Йди сюди, — сказала графиня.
Наташа підійшла під благословення, і ігумен порадив звернутися за допомогою до бога та його угодника.
Зразу після того, як ігумен вийшов, Наташа взяла за руку свою подругу і пішла з нею до порожньої кімнати.
— Соню, правда? він житиме? — сказала вона, — Соню, яка я щаслива і яка я нещасна! Соню, голубчику, — все як було. Тільки б він був живий. Він не може... тому що, тому... що... — і Наташа розплакалась.
— Так! Я знала це! Хвалити бога, — промовила Соня. — Він житиме.
Соня була схвильована не менше, за свою подругу — і її страхом та горем, і своїми особистими, нікому не висловленими думками. Вона, ридаючи, цілувала, утішала Наташу. «Тільки б він був живий!» — думала вона. Поплакавши, поговоривши і витерши сльози, обидві подруги підійшли до дверей князя Андрія. Наташа, обережно відчинивши двері, заглянула до кімнати. Соня поруч з нею стояла біля прочинених дверей.
Князь Андрій лежав високо на трьох подушках. Бліде обличчя його було спокійне, очі заплющені, і видно було, як він рівно дихає.
— Ой, Наташо! — раптом майже скрикнула Соня, хапаючись за руку своєї кузини і відступаючи від дверей.
— Що? Що? — спитала Наташа.
— Це те, те, от... — сказала Соня з блідим обличчям і тремтячими губами.
Наташа тихо зачинила двері і відійшла з Сонею до вікна, не розуміючи ще того, що їй казали.
— Пам’ятаєш ти, —із зляканим і урочистим обличчям говорила Соня, — пам’ятаєш, коли я за тебе в дзеркало дивилася... В Отрадному, у свята... Пам’ятаєш, що я бачила?..
— Так, так! — широко розкриваючи очі, сказала Наташа, невиразно згадуючи, що тоді Соня сказала щось про князя Андрія, якого вона бачила лежачим.
— Пам’ятаєш, — говорила далі Соня. — Я бачила тоді і сказала всім, і тобі, і Дуняші. Я бачила, що він лежить на постелі, — говорила вона, при кожній подробиці роблячи жест рукою з піднятим пальцем, — що він заплющив очі, і що він накритий саме рожевою ковдрою і що він склав руки, — говорила Соня, переконуючись у міру того, як вона описувала щойно бачені подробиці, що ці самі подробиці вона бачила тоді. Тоді вона нічого не бачила, але розповіла, що бачила те, що їй спало на думку; але те, що вона придумала тоді, здавалось їй таким же справжнім, як і всякий інший спогад. Те, що вона тоді сказала, що він оглянувся на неї і усміхнувся й був накритий чимсь червоним, вона не тільки пам’ятала, а твердо була переконана, що ще тоді вона сказала й бачила, що він був накритий рожевим, саме рожевою ковдрою, і що очі його були заплющені.
— Так, так, саме рожевою, — сказала Наташа, яка теж тепер, здавалось, пам’ятала, що було сказано — рожевим, і в цьому самому вбачала головну незвичайність і таємничість пророкування.
— Але що ж це означає? — в задумі сказала Наташа.
— Ах, я не знаю, як усе це незвичайно! — сказала Соня, хапаючись за голову.
Через кілька хвилин князь Андрій подзвонив, і Наташа увійшла До нього; а Соня, сповнена зворушення і хвилювання, яке вона рідко відчувала, залишилась біля вікна, обдумуючи всю незвичайність того, що сталося.
Цього дня була нагода послати листи з армію, і графиня писала листа синові.