Розмова була холодна, безладна і уривалася щохвилини.
— Марі проїхала через Рязань, — сказала Наташа. Князь Андрій не помітив, що вона називала його сестру Марі. А Наташа, при ньому назвавши її так, вперше сама це помітила.
— Ну що ж? — сказав він.
— Їй розповідали, що Москва вся згоріла, зовсім, що нібито...
Наташа зупинилася: не можна було говорити. Він, очевидно, робив зусилля, щоб слухати, і все ж не міг.
— Так, згоріла, кажуть, — сказав він. — Це дуже шкода, — і він став дивитися вперед, пальцями неуважно розправляючи вуса.
— А ти зустрілася, Марі, з графом Миколою? — сказав раптом князь Андрій, очевидно бажаючи зробити їм приємність. — Він писав сюди, що ти йому дуже полюбилася, — говорив він далі просто, спокійно, явно неспроможний розуміти всього того складного значення, яке мали його слова для живих людей. — Якби ти його полюбила теж, то було б дуже гарно... щоб ви одружилися, — додав він трохи швидше, ніби зрадівши словами, яких він довго шукав і знайшов нарешті. Княжна Марія чула його слова, але вони не мали для неї ніякого іншого значення, крім того, що доводили, який страшенно далекий він тепер від усього живого.
— Що про мене говорити! — сказала вона спокійно і глянула на Наташу. Наташа, почуваючи на собі її погляд, не дивилась на неї. Знову всі мовчали.
— André, ти хоч.. — раптом сказала княжна Марія, і голос її затремтів, — ти хочеш бачити Миколеньку? Він увесь час згадував про тебе.
Князь Андрій ледве помітно усміхнувся вперше, але княжна Марія, так добре знаючи його обличчя, з жахом зрозуміла, що це була усмішка не радості, не ніжності до сина, а тихої, лагідної насмішки з того, що княжна Марія вживала, на її думку, останнього засобу для приведення його до пам’яті.
— Так, я дуже радий Миколенькою. Він здоровий?
Коли привели до князя Андрія Миколеньку, який злякано дивився на батька, але не плакав, бо ніхто не плакав, князь Андрій поцілував його і, очевидно, не знав, що говорити з ним.
Коли Миколеньку виводили, княжна Марія підійшла ще раз до брата, поцілувала його і, не можучи більш стриматися, заплакала.
Він пильно подивився на неї.
— Тобі жаль Миколеньку? — спитав він.
Княжна Марія, плачучи, ствердно нагнула голову.
— Марі, ти знаєш єван... — але він раптом замовк.
— Що ти кажеш?
— Нічого. Не треба плакати тут, — сказав він, тим самим холодним поглядом дивлячись на неї.
Коли княжна Марія заплакала, він зрозумів, що вона плакала того, що Миколенька залишиться без батька. З великим зусиллям над собою він постарався повернутись назад у життя і перенісся на їх точку зору.
«Так, у них це повинно викликати жаль! — подумав він. — А як це просто!»
«Птиці небесні не сіють, не жнуть, але отець наш годує їх», — сказав він сам до себе і хотів те саме сказати княжні. — «Та ні, вони зрозуміють це на свій лад, вони не зрозуміють! Цього вони не можуть розуміти, що всі ці почуття, якими вони дорожать, усі ці думки, які здаються нам такими важливими, що вони — не потрібні.
Ми не можемо зрозуміти одне одного!» — і він замовк.
Маленькому синові князя Андрія було сім років. Він тільки що вмів читати, але нічого не знав. Він багато пережив після цього дня, набуваючи знань, спостережливості, досвіду; але якби він мав тоді всі ці згодом надбані здібності, він не міг би краще, глибше зрозуміти все значення тієї сцени, яку він бачив між батьком, княжною Марією і Наташею, ніж він зрозумів її тепер. Він усе зрозумів і, не плачучи, вийшов з кімнати, мовчки підійшов до Наташі, що вийшла за ним, соромливо глянув на неї замисленими прекрасними очима; трошки піднята рум’яна верхня губа його здригнулася, він припав до Наташі головою і заплакав.
З цього дня він уникав Десаля, уникав графині, яка пестила його, і або сидів сам, або несміливо підходив до княжни Марії і до Наташі, яку він, здавалося, полюбив ще дужче, ніж свою тітку, і тихо й соромливо лащився до них.
Княжна Марія, вийшовши від князя Андрія, зрозуміла цілком усе те, що сказало їй Наташине обличчя. Вона не говорила більш з Наташею про надію на врятування його життя. Вона чергувалася з нею біля його дивана і не плакала більше, але безперестанно молилася, звертаючись душею до того вічного, незбагненного, присутність якого така відчутна була тепер над умираючою людиною.
XVI
Князь Андрій не тільки знав, що він помре, але він почував, що він помирає, що він уже помер наполовину. Він усвідомлював відчуженість від усього земного і радісну й дивну легкість буття. Він, не кваплячись, без тривоги думав про те, що чекало на нього. Те грізне, вічне, невідоме і далеке, присутність якого він не переставав відчувати протягом цілого свого життя, тепер для нього було близьким і — з тієї дивної легкості буття, якої він зазнавав, — майже зрозумілим і відчутним...