— Ви не спите?
— Ні, я давно дивлюсь на вас; я відчув, коли ви увійшли. Ніхто не дає мені тієї м’якої тиші так, як ви... того сяйва. Мені так і хочеться плакати від радості.
Наташа присунулась ближче до нього. Обличчя її променилось радісним захватом.
— Наташо, я занадто люблю вас. Більше за все на світі.
— А я? — Вона одвернулась на мить. — А чому занадто? — спитала вона.
— Чому занадто?.. Ну, як ви думаєте, як ви почуваєте в душі, у глибині душі, буду я жити? Як вам здається?
— Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним порухом взявши його за обидві руки.
Він помовчав.
— Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її.
Наташа була щаслива і схвильована; і зараз же вона згадала, що так не можна, що йому треба спокою.
— Однак ви не спали, — сказала вона, стримуючи свою радість. — Постарайтеся заснути... будь ласка.
Він випустив, потиснувши, її руку, і вона перейшла до свічка і знову прибрала попередню позу. Двічі вона оглянулась на нього, очі його світились їй назустріч. Вона задала собі завдання на панчосі і сказала собі, що доти вона не оглянеться, поки не закінчить його.
Справді, скоро після цього він заплющив очі і заснув. Він спав недовго і раптом у холодному поті тривожно прокинувся.
Засинаючи, він думав усе про те ж, про що думав увесь цей час, — про життя і смерть. І більше про смерть. Він почував себе ближче до неї.
«Любов? Що таке любов? — думав він. — Любов заважає смерті. Любов є життя. Все, все, що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю. Все зв’язане лише нею. Любов є бог, і померти — означає мені, часточці любові, повернутися до загального і вічного джерела». Думки ці здалися йому втішними. Але це були тільки думки. Чогось невистачало в них, щось було однобічне, особисте, розумове — не було очевидності. І був той самий неспокій і неясність. Він заснув.
Йому снилося, що він лежить у тій самій кімнаті, в якій він лежав насправді, але що він не поранений, а здоровий. Багато різних людей, нікчемних, байдужих, з’являється перед князем Андрієм. Він говорить з ними, сперечається, про щось непотрібне. Вони збираються їхати кудись. Князь Андрій туманно пригадує, що все це нікчемне, і що в нього є інші, важливіші турботи, але говорить далі, дивуючи їх, якісь порожні, дотепні слова. Потрохи непомітно всі ці люди починають зникати і все замінюється одним питанням про зачинені двері. Він встає і йде до дверей, щоб засунути засув і замкнути їх. Від того, встигне він чи не встигне замкнути їх, залежить усе. Він іде, поспішає, але ноги його не рухаються, і він знає, що не встигне замкнути дверей, проте болісно напружує всю свою силу. І тяжкий страх охоплює його. І цей страх є страх смерті: за дверима стоїть воно. Але в цей самий час, як він безсило-незграбно підповзає до дверей, це щось жахливе, вже натискаючи з другого боку, ломиться в них. Щось не людське — смерть — ломиться в двері, і треба втримати їх. Він хапається за двері, напружує останню силу — замкнути вже не можна — хоча б втримати їх; але він кволий, неповороткий, і під натиском страхіття двері відчиняються і знову зачиняються.
Ще раз воно натиснуло звідти. Останні, надприродні зусилля марні, і обидві половинки відчинилися беззвучно. Воно ввійшло, і воно є смерть. І князь Андрій помер.
Але в ту ж мить, як він помер, князь Андрій згадав, що він спить, і в ту ж мить, як він помер, він зробив над собою зусилля і прокинувся.
«Так, це була смерть. Я помер — я прокинувся. Так, смерть — пробудження», — раптом проясніло в його душі, і завіса, що ховала досі невідоме, була піднята перед його душевним зором. Він відчув ніби звільнення перше зв’язаної в ньому сили і ту дивну легкість, що відтоді не покидала його.
Коли він, прокинувшись у холодному поті, заворушився на дивані, Наташа, підійшла до нього і спитала, що з ним. Він не відповів їй і, не розуміючи її, подивився на неї чудним поглядом.
Це ось було те, що сталося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. З цього ж Дня, як казав лікар, виснажлива гарячка набрала поганого характеру, але Наташа не цікавилась тим, що говорив лікар: вона бачила ці страшні, більш для неї безперечні, моральні ознаки.
З того дня почалось для князя Андрія разом з пробудженням від сну — пробудження від життя. І щодо тривалості життя воно не здавалось йому повільнішим, ніж пробудження від сну щодо тривалості сновидіння.
Нічого не було страшного і різкого в цьому відносно-повільному пробудженні.
Останні дні і години його минули звичайно і просто. І княжна Марія і Наташа, не відходячи від нього, почували це. Вони не плакали, не умлівали і останнім часом, самі почуваючи це, ходили вже не коло нього (його вже не було, він пішов від них), а коло найближчого спогаду про нього — коло його тіла. Почуття обох були такі сильні, що на них не впливав зовнішній, страшний бік смерті, і вони не вважали за потрібне роз’ятрювати своє горе. Вони не плакали ні при ньому, ні без нього, але й ніколи не говорили про нього між собою. Вони почували, що не могли висловити того, що вони розуміли.