Уже надвечір конвойний начальник зібрав свою команду і з криком та лайкою втиснувся в обози, і полонені, оточені з усіх боків, вийшли на Калузький шлях.
Йшли дуже швидко, не відпочиваючи, і зупинились тільки коли вже сонце почало сідати. Обози наїхали одні на одних, і люди стали готуватись до нічлігу. Всі здавалися сердитими й незадоволеними. Довго з різних боків чутно було лайки, злобні вигуки та бійки. Карета, що їхала позаду конвойних, наштовхнулася на повозку конвойних і пробила її дишлем. Кілька солдатів з різних боків збіглися до повозки; одні били по головах коней, запряжених в карету, звертаючи їх, інші билися між собою, і П’єр бачив, що одного німця тяжко поранили тесаком у голову.
Здавалось, усі ці люди почували тепер, коли зупинилися посеред поля в холодних сутінках осіннього вечора, одну й ту ж неприємність пробудження від поспішності, що охопила всіх під час виходу, і поривання кудись рухатися. Зупинившись, усі наче зрозуміли, що невідомо ще, куди йдуть і що в цьому поході багато буде тяжкого і трудного.
З полоненими на цьому привалі конвойні обходилися ще гірше, ніж під час вирушання. На цьому привалі вперше м’ясну їжу полонених було видано конятиною.
В кожному, від офіцерів до останнього солдата, було помітне ніби особисте озлоблення проти кожного з полонених, що так несподівано замінило собою колишнє дружелюбне ставлення.
Озлоблення це ще більш посилилося, коли на переліку полонених виявилось, що під час метушні, виходячи з Москви, один російський солдат, який прикидався хворим на живіт, утік. П’єр бачив, як француз побив російського солдата за те, що той відійшов далеко від дороги, і чув, як капітан, його приятель, докоряв унтер-офіцерові за втечу російського солдата і погрожував йому судом. На відмовку унтер-офіцера, що солдат був хворий і не міг іти, офіцер відповів, що наказано пристрілювати тих, хто відставатиме. П’єр почував, що та фатальна сила, яка зім’яла його під час страти і якої було непомітно під час полону, тепер знову оволоділа його існуванням, йому було страшно; але він почував, як у міру зусиль, що їх робила фатальна сила, щоб розчавити його, в душі його виростала й міцніла незалежна від неї сила життя.
П’єр повечеряв юшкою з житнього борошна з конятиною і поговорив з товаришами.
Ні П’єр, ні будь-хто з його товаришів не говорили ні про те, що вони бачили в Москві, ні про грубощі обходження французів, ні про той наказ пристрілювати, що був оголошений їм: усі були, мовби всупереч погіршенню становища, особливо жваві й веселі: Говорили про особисті спогади, про смішні сцени, бачені під час походу, і заминали розмови про теперішнє становище.
Сонце давно сіло. Яскраві зорі засвітились де-не-де по небу; сходив повний місяць, і червона, схожа на пожежу, заграва розлилася краєм неба; величезна червона куля дивно погойдувалась у сіруватій імлі. Ставало видно. Вечір уже кінчився, але ніч ще не починалася. П’єр встав і пішов від своїх нових товаришів між вогнища на другий бік шляху, де, йому сказали, стояли полонені солдати. Йому хотілось поговорити з ними. На дорозі французький вартовий зупинив його і наказав вернутись.
П’єр вернувся, але не до багаття, до товаришів, а до розпряженої повозки, коло якої нікого не було. Він, підібравши ноги й опустивши голову, сів на холодну землю біля колеса повозки і довго нерухомо сидів у задумі. Минуло понад годину. Ніхто не турбував П’єра. Раптом він зареготав своїм товстим добродушним сміхом так голосно, що з різних боків здивовано оглянулись люди на цей чудний, очевидно одинокий сміх.
— Ха, ха, ха! — сміявся П’єр. І він промовив уголос сам до себе:— Не пустив мене солдат. Спіймали мене, зачинили мене. В полоні держать мене. Кого мене? Мене? Мене — мою безсмертну душу! Ха, ха, ха!.. Ха, ха, ха!.. — сміявся він, і сльози виступили в нього на очах.
Якийсь чоловік встав і підійшов подивитися, чого сам собі сміється цей чудний великий чоловік. П’єр перестав сміятися, встав, відійшов далі від цікавого і озирнувся круг себе.
Величезний, безкраїй бівуак, який нещодавно гаморів тріскотінням вогнищ і гомоном людей, — затихав; червоні вогні багать згасали і блідли. Високо в ясному небі стояв повний місяць. Ліси та поля, невидні раніш поза розташуванням табору, відкривались тепер вдалині. І ще далі за ці ліси та поля ясніла, коливаючись, кличучи в себе, безконечна далина. П’єр глянув у небо, в глибінь даленіючих, мерехтливих зірок. «І все це моє, і все це в мені, і все це я! — думав П’єр. — І все це вони спіймали й посадили в барак, загороджений дошками!» Він усміхнувся і пішов до своїх товаришів вкладатися спати.