«Це жах, — сказав він: — зв’язати себе навіки з хворою людиною. Це вічна мука». І він допитливим поглядом Подивився на неї. Наташа, як і завжди, відповіла тоді перше, ніж встигла подумати про те, що вона відповідає; вона сказала: «Це не може так тривати, цього не буде, ви будете здорові — зовсім».
Вона тепер знову бачила його і переживала усе те, що вона почувала тоді. Вона згадала довгий, сумовитий, суворий погляд його при цих словах і зрозуміла значення докору і відчаю цього довгого погляду.
«Я погодилась, — казала тепер собі Наташа, — що був би жах, якби він зостався завжди хворим. Я сказала тоді так лише тому, що для нього це було б жахливо, а він зрозумів це інакше. Він думав, що це для мене жахливо було б. Він тоді ще хотів жити — боявся смерті. І я так грубо, по-дурному сказала йому. Я не думала цього. Я думала зовсім інше. Якби я сказала те, що думала, я сказала б: нехай би він помирав, увесь час помирав перед моїми очима, я була б щаслива в порівнянні з тим, як мені тепер. Тепер... Нічого, нікого нема. Чи знав він це? Ні. Не знав і ніколи не взнає. І тепер ніколи, ніколи вже не можна виправити цього». І знову він говорив їй ті самі слова, але тепер в уяві своїй Наташа відповідала йому інакше. Вона зупиняла його й казала: «Жахливо для вас, але не для мене. Ви знаєте, що мені без вас нема нічого в житті, і страждати з вами для мене найкраще щастя». І він брав її руку і стискав її так, як він стискав її того страшного вечора, за чотири дні до смерті. І в уяві своїй вона говорила йому ще інші ніжні, любовні слова, які вона могла б сказати тоді. «Я люблю тебе... тебе... люблю, люблю...» — говорила вона, судорожно стискаючи руки, зціплюючи зуби з шаленим зусиллям.
І солодке горе охоплювало її, і сльози вже виступали в очах, але раптом вона питала себе: кому вона говорить це? Де він і хто він тепер? І знову все застилалось сухим, жорстким нерозумінням, і знову, напружено зібравши брови, вона вглядалася туди, де він був. І ось-ось, їй здавалося, вона прозирає таємницю... Але в ту хвилину, як уже їй відкривалося, здавалось, незбагненне, лунке клацання клямки дверей болісно вразило її слух. Швидко й необережно, з виразом не свого страху на обличчі, до кімнати увійшла покоївка Дуняша.
— Будь ласка, до татка, скоріше, — сказала Дуняша з особливим і жвавим виразом. — Нещастя, про Петра Ілліча... лист, — схлипнувши, промовила вона.
II
Крім загального почуття відчуження від усіх людей, Наташа в цей час почувала особливе відчуження від осіб своєї родини. Усі свої: батько, мати, Соня — були такі близькі їй, звичні, такі буденні, що всі їхні слова, почуття здавались їй образою того світу, в якому вона жила останнім часом, і вона не тільки була байдужа, але й вороже дивилась на них. Вона чула Дуняшині слова про Петра Ілліча, про нещастя, але не зрозуміла їх.
«Яке там у них нещастя, яке може бути нещастя? У них усе своє старе, звичне і спокійне», — в думці сказала Наташа.
Коли вона увійшла до зали, батько швидко виходив з графининої кімнати. Обличчя в нього було скривлене і мокре від сліз. Він, видно, вибіг з тієї кімнати, щоб дати волю риданням, які душили його. Побачивши Наташу, він розпачливо змахнув руками і вибухнув хворобливо судорожним схлипуванням, що спотворило його кругле, м’яке обличчя.
— Пе... Петя... Іди, іди, вона... вона... кличе... — І він, ридаючи, як дитя, швидко чимчикуючи ослаблими ногами, підійшов до стільця і майже впав на нього, затуливши обличчя руками.
Раптом наче електричний струм пробіг по всьому єству Наташі. Щось страшенно боляче вдарило її в серце. Вона відчула страшний біль; їй здалося, що щось відривається в ній і що вона вмирає. Але слідом за болем вона відчула вмить звільнення від заборони життя, що лежала на ній. Побачивши батька й почувши з-за дверей страшний, грубий крик матері, вона вмить забула себе і своє горе. Вона підбігла до батька, але він, безсило махаючи рукою, показував на материні двері. Княжна Марія, бліда, з тремтячою нижньою щелепою, вийшла з дверей і взяла Наташу за руку, кажучи їй щось. Наташа не бачила, не чула її. Вона швидкими кроками увійшла в двері, зупинилась на мить, мовби в боротьбі з самою собою, і підбігла до матері.