— Давай сюди. Оце добре!
Дров наламали, притиснули, піддмухали ротами й полами шинелей, і полум’я зашипіло й затріщало. Солдати, присунувшись, закурили люльки. Молодий, гарний солдат, який приніс дров, узявся в боки і став швидко і спритно витупувати на місці змерзлими ногами.
— Ах, маменька, холодная роса, да хороша да в мушкетера... — приспівував він, наче ікаючи на кожному складі пісні.
— Гей, підметки повідскакують! — крикнув рудий, помітивши, що в танцюриста метлявся підметок. — Який заядлий до танцю!
Танцюрист зупинився, відірвав ремінця, що метлявся, і кинув у вогонь.
— І справді, брат, — сказав він; і, сівши, витяг з ранця обривок французького синього сукна і став обмотувати ним ногу. — Від пари зашпари зайшли, — додав він, витягаючи ноги до вогню.
— Незабаром нові видадуть. Кажуть, переб’ємо до кінця, тоді всім по подвійному товару.
— А бач, сучий син Петров, відстав-таки, — сказав фельдфебель.
— Я його давно помічав, — сказав другий.
— Та що, солдатина...
— А в третій роті, казали, за вчорашній день дев’ять чоловік недолічилися.
— Еге, от подумай, як ноги поморозиш, куди підеш?
— Е, пусте балакаєш! — сказав фельдфебель.
— Чи й тобі того ж хочеться? — докірливо спитав старий солдат, звертаючись до того, який сказав, що ноги поморозив.
— А ти що думаєш? — раптом підвівшись з-за багаття, пискливим і тремтячим голосом заговорив гостроносенький солдат, якого називали гавою. — Хто гладкий, той схудне, а худому смерть. Ось хоч би я. Несила мені, — раптом сказав він категорично, звертаючись до фельдфебеля, — накажи відіслати до госпіталю, ломота замучила; а то все одно відстанеш...
— Ну, годі, годі, — спокійно сказав фельдфебель.
Солдатик замовк, і розмова точилася далі.
— Нині мало хіба французів цих побрали; а чобіт, прямо сказати, на жодному справжніх нема, так, назва тільки, — почав один з солдатів нову розмову.
— Все козаки пороззували. Звільняли для полковника хату, виносили їх. Жаль дивитися, хлопці, — сказав танцюрист. — Розбуркали їх: то живий один, віриш, белькоче щось, по-своєму.
— А чистий народ, хлопці, — сказав перший. — Білий, от як береза білий, і браві є, скажи, благородні.
— А ти думаєш як? У нього від усіх званнів набрано.
— А нічого не знають по-нашому, — недомислено усміхаючись, сказав танцюрист. — Я до нього кажу: «Чиєї корони?», а він своє белькоче. Чудний народ!
— Отож заковика, братці мої, — говорив далі той, що дивувався з їх білості, — розказували дядьки під Можайським, як стали прибирати битих, де страженіє ото було, то що ж, каже, мало не місяць лежали мертві їхні. Ну, й, каже, лежить, каже, їхній, як папір білий, чистий, анітрошечки не смердить.
— Що ж це, від холоду, чи що? — спитав один.
— Отож який ти розумний! Від холоду! Гаряче ж було. Якби від холоднечі, то й наші теж не протухли б. А то, каже, підійдеш до нашого, весь, каже, прогнив, у червах. То, каже, хустинами позав’язуємось та, одвернувши пику, й тягнемо; несила. А їхній, каже, як папір білий; анітрошечки не смердить.
Усі помовчали.
— Мабуть, від їжі, — сказав фельдфебель, — панську їжу жерли.
Ніхто не заперечував.
— Розказував чоловік отой, під Можайським, де страженіє було, їх з десяти сіл зігнали, двадцять днів возили, не звозили всіх, мертвих отих. Вовків цих скільки, каже...
— То страженіє було справжнє, — сказав старий солдат. — Тільки й є чим пом’янути; а то все після того... Так, тільки людям мука.
— Та й правда, дядьку. Позавчора наскочили ми, так куди там, до себе не допускають. Живо рушниці покидали. Навколішки. Пардон — каже. Так, тільки морока. Казали — самого Поліона он Платов двічі брав. Слова не знає. Візьме-візьме: ось на тобі, в руках перекинеться пташкою, пурх та й полетить. І вбити теж не призначено.
— Який ти мастак брехати, Кисельов, як подивлюсь я на тебе.
— Чого там брехати, щира правда.
— А якби на мій звичай, я б його, зловивши, та в землю б закопав. Та осиковим кілком. А то скільки народу погубив.
— Все одно кінець зробимо, не ходитиме, — позіхаючи, сказав старий солдат.
Розмова змовкла, солдати почали вкладатися спати.
— Ач, зорі які — страх, так і горять! Ну просто, жінки полотно порозстеляли, — сказав солдат, милуючись Чумацьким Шляхом.
— Це, хлопці, на врожайний рік.
— Дровець он ще треба буде.
— Спину погрієш, а черево змерзло. От чудо.
— О господи!