За рухом народів з заходу на схід мав початися рух народів зі сходу на захід, і для цієї нової війни потрібен був новий Діяч, з іншими, ніж у Кутузова, рисами, поглядами, спонукуваний іншими імпульсами.
Олександр Перший для руху народів зі сходу на захід і для відновлення кордонів народів був так само необхідний, як необхідний був Кутузов для врятування і слави Росії.
Кутузов не розумів того, що означало — Європа, рівновага, Наполеон. Він не міг розуміти цього. Представникові російського народу, після того, як ворога було знищено, Росію звільнено й поставлено на вищий ступінь її слави, росіянинові, як росіянинові, робити більше не було чого. Представникові народної війни нічого не залишалося, крім смерті. І він помер.
XII
П’єр, як це здебільшого буває, лише тоді відчув увесь тягар фізичних злигоднів і напружень, яких він зазнав у полоні, коли ці напруження і злигодні кінчилися. Після свого визволення з полону він приїхав до Орла і на третій день по приїзді, в той час, як він збирався до Києва, захворів і пролежав в Орлі три місяці; в нього була, як казали лікарі, жовчна гарячка. Незважаючи на те, що лікарі лікували його, пускали кров і давали пити ліки, він, проте, видужав.
Усе, що було з П’єром з часу визволення і до хвороби, не залишило в нього майже ніякого враження. Він пам’ятав лише сіру, похмуру, то дощову, то снігову погоду, внутрішню фізичну нудьгу, біль у ногах, у боку; пам’ятав загальне враження лиха, людських страждань; пам’ятав тривожну для нього цікавість офіцерів, генералів, які розпитували його, свої турботи про те, щоб знайти екіпаж та коней, і, головне, пам’ятав свою тодішню нездатність мислити й почувати. У день свого визволення він бачив труп Петі Ростова. Того самого дня він взнав, що князь Андрій був живий понад місяць після Бородінського бою і тільки нещодавно помер у Ярославлі, в домі Ростових. Того самого дня Денисов, який сказав цю новину П’єру, між іншим у розмові згадав про смерть Елен, гадаючи, що П’єр це вже давно знає. Все це П’єру здавалось тоді тільки чудним. Він почував, що не може зрозуміти значення всіх цих вістей. Він тоді квапився тільки якнайшвидше виїхати з цих місць, де люди вбивали одне одного, в будь-який тихий захисток і там опам’ятатися, відпочити і обдумати все те химерне й нове, що він спізнав за цей час. Та тільки-но він приїхав до Орла, він захворів. Прийшовши до пам’яті від своєї хвороби, П’єр побачив біля себе двох своїх двораків, що приїхали а Москви, — Терентія і Ваську, і старшу княжну, яка, живучи в Єльці, у П’єровому маєтку, і взнавши про його визволення і хворобу, приїхала до нього, щоб доглядати його.
Під час свого одужування П’єр тільки потроху одвикав від тих, що стали йому звичними, вражень останніх місяців і звикав до того, що його ніхто нікуди не пожене завтра, що теплої постелі в нього ніхто не відбере і що в нього напевно буде обід і чай, і вечеря. Але уві сні він ще довго бачив себе в тих самих умовах полону. Так само потроху П’єр починав розуміти ті новини, які він почув після свого виходу з полону: смерть князя Андрія, смерть дружини, знищення французів.
Радісне почуття свободи — тієї повної, невід’ємної, притаманної людині свободи, свідомість якої він вперше відчув на першому привалі, коли виходили з Москви, сповнювало П’єрову душу під час його одужування. Він дивувався з того, що ця внутрішня свобода, незалежна від зовнішніх обставин, тепер наче з надлишком, з розкішшю обставлялася і зовнішньою свободою. Він був сам один у чужому місті, без знайомих. Ніхто від нього нічого не вимагав; нікуди його не посилали. Все, чого йому хотілося, було в нього; думки, що перше вічно мучила його, про дружину більше не було, бо і її вже не було.
— Ох, як добре! Як гарно! — казав він сам до себе, коли йому підсували чисто накритого стола з пахучим бульйоном, або коли він на ніч лягав на м’яку чисту постіль, або коли йому згадувалось, що дружини і французів нема більш. — Ох, як добре, як гарно! — І, за старою звичкою, він ставив собі запитання: ну а потім що? що я робитиму? І одразу ж відповідав собі: нічого. Житиму. Ох, як гарно!
Те саме, чим він перше мучився, чого шукав повсякчас, мета життя — тепер для нього не існувала. Ця пошукувана мета життя тепер не випадково не існувала для нього, не цієї лише хвилини, а він почував, що її нема й не може бути. І ця ось відсутність мети давала йому ту повну, радісну свідомість свободи, яка в цей час являла собою його щастя.
Він не міг мати мети, бо він тепер мав віру, — не віру в які-небудь правила, чи в слова, чи в думки, а віру в живого, завжди відчутного бога. Раніш він шукав його в цілях, які ставив собі. Це шукання мети було тільки шуканням бога; і раптом він узнав у своєму полоні не словами, не міркуваннями, а безпосереднім почуттям те, що йому давно вже казала нянечка: що бог ось він, тут, скрізь. Він у полоні взнав, що бог у Каратаєві величніший, безмежніший і незбагненніший, ніж у Архітектоні всесвіту, якого визнавали масони. У нього було почуття людини, що знайшла пошукуване в себе під ногами, тимчасом як вона дивилася, напружуючи зір, далеко від себе. Він ціле життя своє дивився туди кудись, поверх голів навколишніх людей, а треба було не напружувати очей, а тільки дивитись перед себе.