— Але ж правда, що ви зосталися, щоб убити Наполеона? — спитала його Наташа, трошки усміхаючись. — Я тоді догадалася, коли ми зустріли вас біля Сухаревої вежі; пам’ятаєте?
П’єр признався, що це була правда, і з цього запитання, потрохи керований запитаннями княжни Марії і особливо Наташі, втягнувся в докладну розповідь про свої пригоди.
Спочатку він розповідав з тим глузливим, лагідним поглядом, що його мав тепер на людей і особливо на самого себе; але потім, коли він дійшов у розповіді до жахів і страждань, які він бачив, він, сам того не помічаючи, захопився і став говорити зі стриманим хвилюванням людини, що у спогадах переживає сильні враження.
Княжна Марія, лагідно усміхаючись, дивилась то на П’єра, то на Наташу. Вона в усій цій розповіді бачила тільки П’єра і йога доброту. Наташа, спершись на лікоть, стежила, ні на хвилину не одриваючись, за П’єром, очевидно переживаючи разом з ним те, що він розказував, і вираз обличчя її раз у раз змінювався відповідно до розповіді. Не тільки її погляд, а й вигуки і короткі запитання, які вона ставила, показували П’єру, що з того, що він розповідав, вона розуміла саме те, що він хотів передати. Видна було, що вона розуміла не тільки те, що він розповідав, але й те, що він хотів би і не міг висловити. Про епізод свій з дитиною і з жінкою, за захист яких його було взято, П’єр розповів так:
— Це було жахливе видовище, діти покинуті, деякі в вогні... При мені винесли дитину... жінки, з яких стягали одяг, виривали сережки...
П’єр почервонів і зам’явся.
— В цей час приїхав роз’їзд і всіх тих, які не грабували, всіх мужчин забрали. І мене.
— Ви, певне, не все розказуєте; ви, певне, зробили що-небудь... — сказала Наташа і помовчала, — хороше.
П’єр розповідав далі. Розповідаючи про страту, він хотів обминути страшні подробиці; але Наташа вимагала, щоб він нічого не пропускав.
П’єр почав був розповідати про Каратаєва (він уже встав з-за стола і ходив, Наташа стежила за ним очима) і зупинився.
— Ні, ви не можете зрозуміти, чого я навчився в цієї неписьменної людини — в дурника.
— Ні, ні, говоріть, — сказала Наташа. — А він де?
— Його вбили майже при мені.
І П’єр почав розповідати про останній час їхнього відступу, про хворобу Каратаєва (голос його тремтів безперестанно) і його смерть.
П’єр розповідав свої пригоди так, як він ніколи ще не згадував їх. Він бачив тепер наче нове значення в усьому тому, що він пережив. Тепер, коли він розповідав усе це Наташі, він почував ту виняткову насолоду, яку дають жінки, слухаючи мужчину, — не розумні жінки, які, слухаючи, намагаються або запам’ятати, що їм говорять, для того, щоб збагатити свій розум і при нагоді переказати те саме або приладнати розказуване до свого і викласти швиденько свої розумні міркування, вироблені в своєму маленькому розумовому господарстві; а ту насолоду, яку дають справжні жінки, обдаровані здібністю вибирання і вбирання в себе всього найкращого, що тільки є у проявах мужчини. Наташа, сама не знаючи цього, була цілком заполонена розповіддю: вона не пропускала ні слова, ні зміни в голосі, ні погляду, ні здригання мускула на обличчі, ні жеста П’єрового. Вона на льоту ловила ще несказане слово і прямо вносила в своє розкрите серце, вгадуючи таємний смисл усієї душевної роботи П’єра.
Княжна Марія розуміла розповідь, співчувала їй, але вона тепер бачила інше, що заполонювало всю її увагу; вона бачила можливість любові і щастя між Наташею і П’єром. І ця думка, що вперше виникла в неї, сповнювала її душу радістю.
Було три години ночі. Офіціанти з сумовитими, строгими обличчями приходили переміняти свічки, але ніхто не помічав їх.
П’єр закінчив свою розповідь. Наташа блискучими, жвавими очима все ще невпинно і уважно дивилась на П’єра, наче бажаючи зрозуміти те, чого він, можливо, не висловив. П’єр, соромливо і щасливо ніяковіючи, зрідка поглядав на неї і придумував, що сказати тепер, щоб перевести розмову на іншу тему. Княжна Марія мовчала. Нікому й на думку не спадало, що три години ночі і що пора спати.
— Кажуть: нещастя, страждання, — сказав П’єр. — Та якби зараз, в цю хвилину мені сказали: хочеш залишатися, чим ти був до полону, чи спочатку пережити все це? Ради бога, ще раз полон і конятина. Ми думаємо, що як нас викине із звичної доріжки — все пропало; а тут тільки починається нове, хороше. Поки є життя, є і щастя. Попереду багато, багато. Це я вам кажу, — промовив він, звертаючись до Наташі.
— Так, так, — сказала вона, відповідаючи на зовсім інше, — і я нічого не бажала б, як тільки пережити все спочатку.