— «Не нам, не нам, а імені твоєму!» Я теж людина, як і ви; облиште мене жити, як людина, і думати про свою душу та про бога.
Як сонце і кожен атом ефіру є куля, завершена в самій собі, яка разом з тим становить тільки атом неприступного для людини величезністю цілого, — так і кожна особа носить у самій собі свої цілі і тимчасом носить їх для того, щоб служити неприступним для людини цілям загальним.
Бджола сиділа на квітці і вжалила дитину. І дитина боїться бджіл і каже, що мета бджоли полягає в тому, щоб жалити людей. Поет милується бджолою, що впивається в чашечку квітки, і каже, що мета бджоли полягає у впиванні в себе пахощів квітів. Пасічник, помічаючи, що бджола збирає квітковий пилок та солодкий сік і приносить їх у вулик, каже, що мета бджоли полягає у збиранні меду. Другий пасічник, ближче вивчивши життя рою, каже, що бджола збирає пилок і сік для вигодування молодих бджіл і виведення матки, що мета її полягає в продовженні роду. Ботанік помічає, що, перелітаючи з пилком дводомної квітки на маточку, бджола запліднює її, і ботанік у цьому вбачає мету бджоли. Другий, спостерігаючи переселення рослин, бачить, що бджола допомагає цьому переселенню, і цей новий спостережник може сказати, що в цьому полягає мета бджоли. Але кінцева мета бджоли не вичерпується ні першою, ні другою, ні третьою метою, що їх спроможний відкрити розум людський. Чим вище піднімається розум людський у відкритті цих цілей, тим очевидніша для нього неприступність кінцевої мети.
Людині приступне спостереження лише над відповідністю життя бджоли до інших явищ життя. Те саме треба сказати про цілі історичних осіб і народів.
V
Весілля Наташі, яка вийшла в 13-му році за Безухова, було останньою радісною подією у старій родині Ростових. Того ж року граф Ілля Андрійович помер і, як це завжди буває, по смерті його розпалась стара родина.
Події останнього року — пожежа Москви і втеча з неї, смерть князя Андрія і розпач Наташі, смерть Петі, графинине тужіння — все це, як удар за ударом, падало на голову старого графа. Він, здавалось, не розумів і почував себе неспроможним зрозуміти значення всіх цих подій і, морально схиливши свою стару голову, наче ждав і просив нових ударів, які б його доконали. Він здавався то зляканим і розгубленим, то неприродно жвавим і заповзятливим.
Весілля Наташине на якийсь час захопило його своїм зовнішнім боком. Він замовляв обіди, вечері і, очевидно, намагався здаватись веселим; але веселість його не передавалась, як перше, а, навпаки, викликала жалість у людях, які знали й любили його.
Після від’їзду П’єра з дружиною він затих і став скаржитися на нудьгу. Через кілька днів він захворів і зліг у ліжко. З перших днів його хвороби, хоч лікарі втішували його, він зрозумів, що йому не встати. Графиня, не роздягаючись, два тижні провела в кріслі біля його узголів’я. Щоразу, коли вона давала йому ліки, він, схлипуючи, мовчки цілував її в руку. В останній день він, ридаючи, просив прощення у дружини і заочно в сина за розорення маєтку — головну вину, яку він за собою почував. Причастившись і прийнявши маслосвяття, він тихо помер, і другого дня натовп знайомих, приїхавши віддати останню шану покійникові, наповнив найману квартиру Ростових. Усі ці знайомі, які стільки разів обідали й танцювали в нього, стільки разів сміялися з нього, тепер з однаковим почуттям каяття і зворушення, мовби виправдуючись перед кимсь, говорили: «Так, що б там не було, а чудова була людина. Таких людей нині вже не зустрінеш... А в кого ж нема своїх дошкульних місць?..»
Саме в той час, коли графові справи так заплутались, що це можна було уявити собі, чим це все кінчиться, якщо протягнеться ще рік, він несподівано помер.
Микола був з російськими військами в Парижі, коли до нього прийшла звістка про смерть батька. Він зараз же подав у відставку і, не чекаючи її, взяв відпустку й поїхав у Москву. Стан грошових справ через місяць після смерті графа цілком визначився, здивувавши всіх величезністю суми різних дрібних боргів, про існування яких ніхто й гадки не мав. Боргів було вдвічі більше, ніж маєтності.
Рідні і друзі радили Миколі відмовитися від спадщини. Але Микола у відмові від спадщини вбачав вияв докору священній для нього пам’яті батька і тому не хотів чути про відмову і прийняв спадщину з зобов’язанням сплати боргів.
Кредитори, які так довго мовчали, бувши за життя графа зв’язаними тим невизначеним, але могутнім впливом, що його мала на них його розпущена добрість, враз усі подали до стягнення. Виникло, як це завжди буває, змагання — хто раніш одержить, — і ті самі люди, що, як Митенька й інші, мали безгрошові векселі — подарунки, стали тепер найвимогливішими кредиторами. Миколі не давали ні строку, ні відпочинку, і ті, які, очевидно, жаліли старого, що був винуватцем їхньої втрати (коли були втрати), тепер безжально накинулись на очевидно не винного перед ними молодого спадкоємця, який добровільно взяв на себе сплату.