Микола прокашлявся і замовк. Графиня Марія відійшла од дверей і провела сина до дитячої. Через п’ять хвилин маленька чорноока трирічна Наташа, батькова улюблениця, почувши від брата, що татусь спить, а матуся в диванній, непомітно для матері побігла до батька. Чорноока дівчинка сміливо скрипнула дверима, підійшла енергійними дрібними кроками тупих ніжок до дивана і, розглянувши позу батька, який спав до неї спиною, сп’ялася навшпиньки й поцілувала батька в руку, що лежала під головою. Микола обернувся, зворушено усміхаючись.
— Наташо, Наташо! — почувся з дверей зляканий шепіт графині Марії. — Татусь хоче спати.
— Ні, мамо, він не хоче спати, — переконано відповіла маленька Наташа, — він сміється.
Микола спустив ноги, підвівся і взяв на руки дочку.
— Увійди, Машо, — сказав він до дружини. Графиня Марія увійшла до кімнати і сіла біля чоловіка.
— Я й не бачила, як він за мною прибіг, — боязко сказала вона. — Я так.
Микола, тримаючи однією рукою дочку, подивився на дружину і, помітивши винуватий вираз її обличчя, другою рукою обійняв її і поцілував у волосся.
— Можна цілувати мама? — спитав він Наташу.
Наташа соромливо усміхнулася.
— Знову, — з наказовим жестом сказала вона, показуючи на те місце, куди Микола поцілував дружину.
— Я не знаю, чому ти думаєш, що в мене поганий настрій, — сказав Микола, відповідаючи на запитання, яке, він знав, було в душі його дружини.
— Ти не можеш собі уявити, яка я буваю нещасна, самотня, коли ти такий. Мені все здається...
— Марі, годі, дурниці. Як тобі не совісно, — сказав він весело.
— Мені здається, що ти не можеш любити мене, що я така погана... і завжди... а тепер... у цьому ста...
— Ах, яка ти смішна! Не те миле, що гоже, а те гоже, що миле. Це тільки Malvina та інших люблять за те, що вони вродливі; а дружину хіба я люблю? Я не люблю, а так, не знаю, як тобі сказати. Без тебе і коли ось так у нас якась кішка пробіжить, я наче пропав і нічого не можу. Ну що, я люблю палець свій? Я не люблю, а спробуй, відріж його...
— Ні, я не так, але я розумію. То ти на мене не сердишся?
— Страшенно серджуся, — сказав він усміхаючись і, вставши й поправивши волосся, став ходити по кімнаті.
— Ти знаєш, Марі, про що я думав? — почав він тепер, коли замирення відбулося, зараз же починаючи думати вголос при дружині. Він не питав про те, чи готова вона слухати його; йому було однаково. Думка виникла в нього, отже і в неї. І він розповів їй свій намір вмовити П’єра залишитися з ними до весни.
Графиня Марія вислухала його, зробила зауваження і почала в свою чергу думати вголос свої думки. Її думки були про дітей.
— Як жінку вже видно тепер, — сказала вона по-французькому, показуючи на маленьку Наташу. — Ви нас, жінок, картаєте за нелогічність. Ось вона — наша логіка. Я кажу: тато хоче спати, а вона каже: ні, він сміється. І вона має рацію, — сказала графиня Марія, щасливо усміхаючись.
— Авжеж! — і Микола, взявши на свою сильну руку доньку, високо підняв її, посадив на плече, перехопивши за ніжки, і став ходити з нею по кімнаті. У батька і в дочки були однаково безтямно-щасливі обличчя.
— А знаєш, ти, можливо, несправедливий. Ти занадто любиш цю, — пошепки по-французькому сказала графиня Марія.
— Так, але що ж робити?.. Я намагаюсь не показати...
В цей час у сінях і в передпокої почулися звуки блока і кроків, схожих на звуки приїзду.
— Хтось приїхав.
— Я певна, що П’єр. Я піду довідаюсь, — сказала графиня Марія і вийшла з кімнати.
У її відсутності Микола дозволив собі галопом прокатати дочку колом по кімнаті. Задихавшись, він швидко скинув дівчинку, яка сміялася, і пригорнув її до грудей. Його стрибки нагадали йому танці, і він, дивлячись на дитяче кругле щасливе личко, думав про те, якою вона буде, коли він почне вивозити її стареньким і, як бувало небіжчик батько танцював з дочкою Данила Купора, пройдеться з нею мазурку.
— Він, він, Nicolas! — сказала через кілька хвилин графиня Марія, повертаючись до кімнати. — Тепер ожила наша Наташа. Треба було бачити її захоплення і як йому перепало зараз же за те, що він прострочив. — Ну, ходімо скоріш, ходімо! Розстаньтеся ж нарешті, — сказала вона, з усмішкою дивлячись на дівчинку, яка горнулась до батька. Микола вийшов, тримаючи дочку за руку.
Графиня Марія зосталася в диванній.
— Ніколи, ніколи не повірила б, — прошепотіла вона сама з собою, — що можна бути такою щасливою. — Обличчя її засяяло усмішкою; але в той самий час вона зітхнула, і тихим смутком пойнялися її глибокі очі. Наче крім того щастя, яке вона почувала, було інше, недосяжне в цьому житті щастя, що про нього вона мимоволі згадала в цю хвилину.