— Молодці! — сказав, сміючись, Ростов. — Що, сіно є?
— І однакові які... — сказав Ільїн.
— Развес...о...оо...олая бе...се...бе...е...се... — виспівував селянин, щасливо усміхаючись.
Один селянин вийшов з натовпу і підійшов до Ростова.
— Ви з яких будете? — спитав він.
— Французи, — відповів, сміючись, Ільїн. — Ось і Наполеон сам, — сказав він, показуючи на Лаврушку.
— Виходить, росіяни будете? — перепитав селянин.
— А багато вашої сили тут? — спитав другий, невеличкий чоловік, підходячи до них.
— Багато, багато, — відповів Ростов. — Та ви чого це зібрались тут? — додав він. — Свято яке, чи що?
— Старики зібралися, у громадській справі, — відповів селянин, відходячи від нього.
У цей час по дорозі від панського дому з’явилися, йдучи до офіцерів, дві жінки і чоловік у білому капелюсі.
— У рожевому моя, цур, не відбивати! — сказав Ільїн, побачивши Дуняшу, яка рішуче підбігала до нього.
— Наша буде! — підморгнувши, сказав до Ільїна Лаврушка.
— Чого тобі, красуне моя, треба? — спитав Ільїн, усміхаючись.
— Княжна наказала спитати, якого ви полку і як ваше прізвище?
— Це граф Ростов, ескадронний командир, а я ваш покірний слуга.
— Бе... се... е... ду... шка! — виспівував п’яний селянин, щасливо усміхаючись і дивлячись на Ільїна, який розмовляв з дівчиною.
Слідом за Дуняшею до Ростова підійшов Алпатич, ще здаля знявши свого капелюха.
— Насмілюсь потурбувати, ваше благородіє, — сказав він шанобливо, але з певною зневагою до юності цього офіцера і заклавши руку за пазуху. — Моя пані, дочка генерал-аншефа Миколи Андрійовича Болконського, який переставився цього п’ятнадцятого числа, перебуваючи в скрутному становищі через темноту цих осіб, — він показав на селян, — просить вас завітати... Чи не буде ваша ласка, — з сумовитою усмішкою сказав Алпатич, — від’їхати трохи, а то не так зручно при... — Алпатич показав на двох селян, які ззаду так і кружляли біля нього, як гедзи біля коняки.
— А!.. Алпатич... А! Яків Алпатич!.. Гарно! прости ради-бога. Гарно! Га?.. — говорили селяни, радісно усміхаючись до нього. Ростов подивився на п’яних селян і усміхнувся.
— Чи, може, це тішить ваше сіятельство? — сказав Яків Алпатич зі статечним виглядом, незакладеною за пазухою рукою показуючи на стариків.
— Ні, тут утіхи мало, — сказав Ростов і від’їхав. — В чому річ? — спитав він.
— Насмілюся повідомити ваше сіятельство, що грубий народ тутешній не хоче випустити панну з маєтку і погрожує випрягти коней, так що з ранку все складено, а її сіятельство не можуть виїхати.
— Не може бути! — вигукнув Ростов.
— Маю честь говорити вам щиру правду, — повторив Алпатич.
Ростов зліз з коня і, передавши його вістовому, пішов з Алпатичем до панського будинку, розпитуючи його про подробиці справи. Справді, вчора княжна, запропонувавши селянам хліб, поговоривши з Дроном і зі сходом, так зіпсувала справу, що Дрон остаточно здав ключі, приєднався до селян і не з’являвся на вимогу Алпатича і що вранці, коли княжна веліла запрягати, щоб їхати, селяни вийшли великим натовпом до амбара і вислали сказати, що вони не випустять княжни з села, що є наказ, щоб не вивозитися, і вони випряжуть коней. Алпатич виходив до них, умовляв їх, але йому відповіли (найбільше говорив Карпо; Дрон не показувався з натовпу), що княжну не можна випустити, що на те наказ є; нехай, мовляв, княжна зостається, і вони як і раніш служитимуть їй і в усьому коритимуться.
В ту хвилину, коли Ростов і Ільїн промчали дорогою, княжна Марія, незважаючи на відмовляння Алпатича, няні та дівчат, веліла запрягати і хотіла їхати; але, побачивши, що промчали кавалеристи, всі прийняли їх за французів, кучери розбіглися, і в домі знявся жіночий плач.
— Батечку! батьку рідний! бог тебе послав, — казали зворушені голоси, в той час, як Ростов проходив через передпокій.
Княжна Марія, пригнічена й безсила, сиділа в залі, коли до неї ввели Ростова. Вона не розуміла, хто він і чого він, і що з нею буде. Побачивши його російське обличчя і з того, як він увійшов і з перших слів його визнавши його за людину свого кола, вона глянула на нього своїм глибоким і променистим поглядом і почала говорити уривчастим і тремтячим від Хвилювання голосом. Ростову одразу ж уявилося щось романічне в цій зустрічі. «Беззахисна, приголомшена горем дівчина, сама, залишена на волю грубих бунтарів-мужиків! І якась дивна доля привела мене сюди! — думав Ростов, слухаючи її і дивлячись на неї. — І яка лагідність, благородство в її рисах і в виразі!» — думав він, слухаючи її несміливу розповідь.