Коли вона заговорила про те, що все де сталося на другий день після похорону батька, голос у неї затремтів. Вона одвернулася і потім, ніби з острахом, щоб Ростов не прийняв її слова за бажання розжалобити його, запитливо-злякано глянула на нього. У Ростова сльози стояли в очах.. Княжна Марія помітила це і вдячно подивилась на Ростова тим своїм променистим поглядом, що змушував забувати некрасивість її обличчя.
— Не можу висловити, княжно, який я щасливий з того, що я випадково заїхав сюди і матиму змогу показати вам свою готовість, — сказав Ростов, встаючи. — Їдьте, будь ласка, і я відповідаю вам своєю честю, що жодна людина не посміє зробити вам неприємності, якщо ви тільки дозволите мені конвоювати вас, — і шанобливо вклонившись, як вклоняються дамам царської крові, він рушив до дверей.
Шанобливістю свого тону Ростов наче показував, що, хоч він за щастя вважав би своє знайомство з нею, він не хоче користатися з її лиха як з нагоди для зближення з нею.
Княжна Марія зрозуміла і оцінила цей тон.
— Я дуже, дуже вдячна вам, — сказала йому княжна по-французькому, — але сподіваюся, що все це було лише непорозуміння і що ніхто не винен утому. — Княжна раптом заплакала. — Пробачте мені, — сказала вона.
Ростов, нахмурившись, ще раз низько вклонився і вийшов з кімнати.
XIV
— Ну що, гарна? Ні, брат, рожева моя чарівна, і Дуняшею звуть... — Але, глянувши на обличчя Ростова, Ільїн замовк. Він бачив, що в його героя і командира зараз зовсім інший лад думок.
Ростов злобно оглянувся на Ільїна і, не відповідаючи йому, швидкими кроками попростував до села.
— Я їм покажу, я їм дам, розбишакам! — говорив він сам до себе.
Алпатич пливучою ходою, щоб тільки не бігти, риссю ледве наздогнав Ростова.
— Яке рішення зволили прийняти? — спитав він, наздогнавши його.
Ростов зупинився і, зціпивши кулаки, раптом грізно рушив на Алпатича.
— Рішення? Яке рішення? Старий шкарбун! — крикнув він на нього. — Ти куди дивився? Га? Селяни бунтують, а ти ради не даси? Ти сам зрадник. Знаю я вас, шкури поспускаю з усіх... — І, наче боячись розтратити марно запас своєї злості, він покинув Алпатича і швидко пішов вперед. Алпатич, затамувавши почуття образи, пливучою ходою поспішав за Ростовим, викладаючи йому свої міркування. Він говорив, що селяни затялися, що в цю хвилину нерозсудливо протиборствувати їм, не маючи військової команди, що чи не краще було б послати спочатку за командою.
— Я їм дам військову команду... Я їх попротиборствую, — безтямно примовляв Микола, задихаючись від нерозумної тваринної злоби і потреби вилити цю злобу. Не обмірковуючи того, що робитиме, несвідомо, швидким рішучим кроком він ішов до юрми. І чим більше він наближався до неї, тим більше почував Алпатич, що нерозсудливий вчинок його може дати гарні наслідки. Те саме почували і селяни в юрмі, дивлячись на його швидку і тверду ходу і рішуче, насуплене обличчя.
Після того, як гусари в’їхали в село і Ростов пройшов до княжни, в юрмі почалося замішання і чвари. Деякі селяни стали говорити, що ці приїжджі були росіяни і щоб часом вони не образилися з того, що не випускають панну. Дрон дотримувався цієї ж думки, але тільки-но він висловив її, як Карпо й інші чоловіки напалися на колишнього старосту.
— Ти громаду поїдом їв скільки років? — кричав на нього Карпо. — Тобі однаково! Ти кубушку викопаєш, повезеш, тобі байдуже, поруйнують наші домівки чи ні!
— Сказано, порядок щоб був, не їдь ніхто з дому, щоб ні порошинки не вивозити, — та й годі! — кричав другий.
— Черга на твого сина була, а ти ж череваня свого пожалів, — раптом швидко заговорив маленький дідок, нападаючи на Дрона, — а мого Ваньку забрив. Ех, помирать будемо!
— Ото ж то помирать будемо!
— Я від громади не відмовляюсь, — казав Дрон.
— То ж то не відмовляєшся, черево випас!..
Два довгі чоловіки говорили своє. Як тільки Ростов у супроводі Ільїна, Лаврушки та Алпатича підійшов до юрми, Карпо, заклавши пальці за пояс, трошки усміхаючись, вийшов наперед. Дрон, навпаки, зайшов у задні ряди, і юрма зступилася щільніше.
— Гей! хто у вас тут староста? — крикнув Ростов, швидким кроком підійшовши до натовпу.
— Староста? Нащо вам?.. — спитав Карпо.
Але не встиг він доказати, як шапка злетіла з нього і голова хитнулась набік від сильного удару.
— Шапки геть, зрадники! — вигукнув повнокровним голосом Ростов. — Де староста? — несамовитим голосом кричав він.
— Старосту, старосту!.. Дроне Захаровичу, вас, — почулись де-не-де квапливо покірні голоси, і люди стали скидати шапки.