— Вони не можуть вдержати всієї цієї лінії. Це неможливо, я ручуся, що прорву їх; дайте мені п’ятсот чоловік, і я розірву їх, це напевно! Одна система — партизанська.
Денисов встав і, жестикулюючи, викладав свій план Болконському. Серед його викладу вигуки армії, більш недоладні, більш розпросторені і злиті з музикою та піснями, залунали на місці огляду. На селі почувся тупіт і галас.
— Сам їде, — вигукнув козак, який стояв біля воріт, — їде!
Болконський і Денисов підійшли до воріт, біля яких стояла купка солдатів (почесний караул), і побачили Кутузова, — головнокомандуючий їхав вулицею верхи на невисокому гнідому конику. Величезний почет з генералів просувався за ним. Барклай їхав майже поруч; юрма офіцерів бігла за ними і круг них і кричала «ура!»
Поперед нього на подвір’я проїхали ад’ютанти. Кутузов, нетерпляче підштовхуючи свого коня, який інохіддю плив під тягарем його тіла, і раз у раз киваючи головою, прикладав руку до білого кавалергардського (з червоною околичкою і без козирка) кашкета, що був на ньому. Під’їхавши до почесного караулу — бравих гренадерів, здебільшого кавалерів, які віддавали йому честь, він з хвилину мовчки, уважно подивився на них начальницьким упертим поглядом і обернувся до юрми генералів та офіцерів, що стояли круг нього. Обличчя його раптом набрало тонкого виразу; він підняв плечі з жестом подиву.
— І з такими бравими хлопцями все відступати й відступати! — сказав він. — Ну, до побачення, генерале, — додав він і рушив конем у ворота повз князя Андрія і Денисова.
— Ура! ура! ура! — кричали позад нього.
З того часу, як не бачив його князь Андрій, Кутузов ще потовщав, забрезк і заплив жиром. Але знайомі йому біле око, і шрам, і вираз утоми на його обличчі і в постаті були ті самі. Він був одягнений у мундирний сюртук (нагайка на тонкому пояску висіла через плече) і, важко розпливаючись і розгойдуючись, сидів на своєму живкому конику.
— Фю... фю... фю... — засвистав він ледве чутно, в’їжджаючи на подвір’я. На обличчі його виявлялась радість заспокоєння людини, яка має намір відпочити після представництва. Він вийняв ліву ногу зі стремена, перехилившись усім тілом і скривившись від зусилля, ледве закинув її на сідло, сперся коліном, крекнув і спустився на руки козакам та ад’ютантам, які підтримували його.
Він опорядився, оглянувся своїми примруженими очима і, подивившись на князя Андрія, очевидно не впізнавши його, пішов своєю пірнаючою ходою до ганку.
— Фю... фю... фю... — просвистав він і знову оглянувся на князя Андрія. Враження від обличчя князя Андрія лише через кілька секунд (як це часто буває у стариків) зв’язалося зі спогадом про його особу.
— А, здрастуй, князю, здрастуй, голубчику, ходім... — втомлено промовив він, оглядаючись, і важко зійшов на ганок, який скрипів під його вагою. Він розстебнувся і сів на ослін, що стояв на ганку.
— Ну, як батько?
— Вчора одержав звістку про його смерть, — коротко сказав князь Андрій.
Кутузов злякано-відкритими очима подивився на князя Андрія, потім скинув кашкета і перехрестився: «Царство йому небесне! Хай буде воля божа над усіма нами!» Він тяжко, всіма грудьми зітхнув і помовчав. «Я його любив і поважав і співчуваю тобі всією душею». Він обняв князя Андрія, притиснув його до своїх гладких грудей і довго не пускав від себе. Коли він пустив його, князь Андрій побачив, що розпливчасті губи в Кутузова тремтіли і на очах були сльози. Він зітхнув і взявся обома руками за ослін, щоб підвестися.
— Ходімо, ходімо до мене, поговоримо, — сказав він; але в цей час Денисов, який так само не торопів перед начальством, як і перед ворогом, незважаючи на те, що ад’ютанти біля ганку сердитим шепотом зупиняли його, сміливо, бренькаючи шпорами по східцях, увійшов на ганок. Кутузов, залишивши руки спертими на ослін, незадоволено дивився на Денисова. Денисов, назвавши себе, сказав, що має повідомити його світлість про справу дуже важливу для блага вітчизни. Кутузов утомленим поглядом став дивитися на Денисова і, досадливим жестом прийнявши руки і склавши їх на животі, повторив: «Для блага вітчизни? Ну що таке? Говори». Денисов почервонів, як дівчина (так чудно було бачити краску на цьому вусатому, старому і п’яному обличчі), і сміливо почав викладати свій план розрізання операційної лінії ворога між Смоленськом і Вязьмою. Денисов жив у тих краях і добре знав місцевість. План його здавався незаперечно хорошим, особливо тією силою переконання, що була в словах Денисова. Кутузов дивився собі на ноги і зрідка оглядався на подвір’я сусідньої хати, наче він чекав звідти чогось неприємного. З хати, на яку він дивився, справді під час промови Денисова вийшов генерал з портфелем під пахвою.