XXI
П’єр вийшов з екіпажа і повз працюючих ополченців зійшов на той курган, з якого, як сказав йому лікар, було видно поле бою.
Була одинадцята година ранку. Сонце стояло трохи ліворуч і ззаду П’єра і яскраво осявало крізь чисте, рідке повітря величезну панораму; вона амфітеатром відкривалася перед ним по місцевості, яка піднімалася вдалину.
Вгору і вліво по цьому амфітеатру, перетинаючи його, звивався великий Смоленський шлях, проходячи через село з білою церквою, що лежало за п’ятсот кроків спереду Кургана і нижче від нього (це було Бородіно). Шлях переходив біля села через міст і через спуски та підйоми звивався все вище й вище до селища Валуєво, що виднілося верст за шість (в ньому стояв тепер Наполеон). За Валуєвим шлях зникав у лісі, що жовтів на обрії. В лісі цьому, березовому і ялиновому, праворуч від напряму шляху, блищав на сонці далекий хрест і дзвіниця Колоцького монастиря. По всій цій синій далині, праворуч і ліворуч від лісу і шляху, в різних місцях диміли вогнища і видно було невиразні маси військ наших і ворожих. Праворуч, по течії річок Колочі і Москви, місцевість була ущелиста і гориста. Між ущелинами вдалині виднілись села Беззубово, Захар’їно. Ліворуч місцевість була рівніша, були лани з хлібом і диміло одно спалене село — Семеновське.
Все, що бачив П’єр праворуч і ліворуч, було таке невизначене, що ні лівий ні правий бік поля не відповідав повністю його уявленню. Скрізь було не поле бою, яке він сподівався бачити, а лани, галявини, війська, ліси, дими вогнищ, села, кургани, струмки; і хоч як приглядався П’єр, він у цій живій місцевості не міг знайти позиції і не міг навіть відрізнити наших військ від ворожих.
«Треба спитати обізнаного», — подумав він, і звернувся до офіцера, який з цікавістю дивився на його невійськову, величезну постать.
— Дозвольте спитати, — звернувся П’єр до офіцера, — це яке село спереду?
— Бурдіно чи як? — сказав офіцер, з запитанням звертаючись до свого товариша.
— Бородіно, — виправляючи, відповів другий.
Офіцер, як видно, задоволений з нагоди поговорити, поступився до П’єра.
— Там наші? — спитав П’єр.
— Так, а он далі і французи, — сказав офіцер. — Он вони, он видно.
— Де? Де? — спитав П’єр.
— Простим оком видно. Та он! — офіцер показав рукою на дими ліворуч за річкою, і на обличчі в нього з’явився той строгий і серйозний вираз, що його П’єр бачив на багатьох обличчях у зустрічних.
— Ах, це французи! А там?.. — П’єр показав ліворуч на курган, біля якого видно було війська.
— Це наші.
— Ах, наші! А там?.. — П’єр показав на другий далекий курган з великим деревом, біля села, що виднілося в ущелині, коло якого теж диміли вогнища і чорніло щось.
— Це знову він, — сказав офіцер. (Це був Шевардінський редут.) — Вчора було наше, а тепер його.
— То як же наша позиція?
— Позиція? — сказав офіцер, задоволено усміхаючись. — Я це можу розповісти вам ясно, бо я майже всі укріплення наші будував. Бачите, центр наш у Бородіні, ось тут. — Він показав на село з білою церквою, що була спереду. — Тут переправа через Колочу. Ось тут, бачите, де ще в низочку покоси сіна лежать, отут і міст. Це наш центр. Правий фланг наш онде (він показав круто праворуч, далеко в ущелину), там Москва-ріка, і там ми три дуже сильних редути збудували. Лівий фланг... — тут офіцер зупинився. — Бачите, це трудно вам пояснити... Вчора лівий фланг наш був он там, у Шевардіні, он, бачите, де дуб; а тепер ми віднесли назад ліве крило, тепер он, он — бачите село і дим? — це Семеновське, та ось тут, — він показав на курган Раєвського. — Тільки навряд чи буде тут бій. Що він перевів сюди війська, це обман; він, певне, обійде з правого боку від Москви. Ну, та хоч би там де, багатьох завтра не долічимось! — сказав офіцер.
Старий унтер-офіцер, підійшовши до офіцера під час його розповіді, мовчки чекав, коли договорить його начальник; але в цьому місці він, очевидно незадоволений з офіцерових слів, перебив його.
— За турами їхати треба, — сказав він строго.
Офіцер наче збентежився, наче він зрозумів, що можна думати про те, чи багатьох не долічаться завтра, але не слід говорити про це.
— Авжеж, посилай третю роту знову, — поспішно сказав офіцер.
— А ви ж хто, не з лікарів?
— Ні, я так, — відповів П’єр. І П’єр пішов з гори знову повз ополченців.