- Це бойовий посттравматичний синдром, Боббі. Це не слабкість або якийсь різновид морального провалу. Це те що стається, коли ти проживаєш щось жахливе. Прямо зараз ти не здатна усвідомити що сталося з тобою і з твоїми побратимами на Ґанімеді тому через це ти поводишся іраціонально, - сказав Мартенс і всівся на почіпки перед нею. На мить вона злякалася, що він спробує узяти її руку. Якщо це станеться, вона вдарить його.
Він не спробував.
- Тобі соромно, - знову заговорив капелан, - але тут немає чого соромитись. Тебе тренували бути міцною, зосередженою, готовою для всього. Тебе вчили, що якщо ти просто виконуватимеш свою роботу і пам’ятатимеш тренування то зможеш узяти гору перед будь-якою погрозою. Перш за все тебе вчили тому, що найважливіші в твоєму житті люди це ті, які стоять поруч тебе на лінії вогню.
Щось сіпнулось на щоці, прямо під правим оком і Боббі почухала цю точку так сильно що перед очима вибухнули зірки.
- Потім ти втрапила у ситуацію, до якої твої тренування тебе приготувати не могли, і у якій ти не могла захиститись. А ще ти втратила друзів і побратимів.
Боббі почала було відповідати, але помітила що затримала дихання, тож замість слів просто різко видихнула. Мартенс не зупинявся.
- Ти нам потрібна, Роберта. Ми хочемо тебе повернути. Мене не було там, де була ти, але я знаю чимало людей, які побували і я знаю як тобі допомогти. Якщо ти мені дозволиш. Якщо ти говоритимеш зі мною. Я не можу забрати це. Я не можу тобі зарадити, але я здатен полегшити це.
- Не звіть мене Робертою, - сказала жінка так тихо, що ледь сама себе почула.
Боббі зробила декілька коротких, швидких вдихів у спробі прочистити мізки, намагаючись не дістати гіпервентиляцію. Її оповив аромат вантажного відсіку. Запах гуми і металу її костюму. Їдкий, застояний сморід збройного мастила і гідравлічної рідини що в’ївся в метал з такою силою що неважливо скільки разів флотські хлопці драяли палуби. Думка про тисячі моряків і морпіхів, які пройшли саме цим місцем, працювали з своїм обладнанням, чистили ці самі переборки повернув її до реальності.
Вона почала складати зброю і підбирати з підстилки частини, аби пляма мастила, що поширювалась не торкнулась деталей.
- Ні, капітане, розмови з вами це не те, що збере мене до купи.
- А що тоді, сержантко?
- Ця штука що вбила моїх друзів і почала війну? Хтось же її помістив на Ґанімед – відповіла вона, вставляючи кулемет у бойове відділення з різким металічним клацанням. Боббі крутнула потрійні цівки рукою - вони почали оберталися з швидким, масляним свистом високоякісних підшипників, - і бажаю розібратися хто. І я бажаю їх вбити.
Розділ дев’ятий: Авасарала.
Звіт виявився більше ніж три сторінки завдовжки, але Сорен вирішив знайти когось з яйцями прочитати його, бо сам він нічого не розумів. Дивовижні речі відбувалися на Венері, більш дивні аніж Авасарала могла знати чи уявити. Планету затягнула сітка п’ятидесятикілометрових шестикутників, утворених з ниток, які транспортували надперегріту воду і електричний струм але ніхто не знав що воно таке. Гравітація другої планети від сонця збільшилась на три відсотки.
Подвійні вихори бензолу і комплексних вуглеводнів вилизували кратер від падіння станції Ерос мов синхронні плавці. Найкращі наукові розуми системи вдивлялися в дані з відкритими ротами, і єдиною причиною, по якій поки ніхто не панікував була та, що ніхто не міг погодитися від чого ж саме йому панікувати.
З одного боку венерианські метаморфози були найпотужнішим науковим інструментом, що будь-коли існував. Щоб не відбувалось, воно робилося у всіх на очах. Там не було жодних договорів про нерозголошення, та антиконкурентних домовленостей. Будь-хто зі сканером, достатньо потужним для того аби заглянути під хмари сірчаної кислоти міг побачити що відбувається сьогодні. Аналітика була конфіденційною, похідні дослідження приватними але вихідні дані оберталися навколо Сонця доступні для загального огляду.
Все одно це нагадувало купу ящірок, які дивляться світовий чемпіонат. М’яко кажучи, вони були невпевнені навіть в тому, за чим спостерігають.
Але факт був доконаним. Атака на Ґанімеді і сплеск енергії на Венері відбулися точно в один і то же час. Ніхто не знав чому.
- Ну, все це не варте й лайна, - сказала вона.
Авасарала закрила ручний термінал і виглянула у вікно.
Навколо неї їдальня м’яко гуділа, мов найкращий ресторан але без недолугої потреби платити за будь-що. Столи зі справжнього дерева були розставлені так, аби з усіх відкривався чудовий вид але ніхто не міг бути підслуханим, якщо тільки сам не бажав. День видався дощовим. І хоча краплі не шаленіли за склом, вона зрозуміла це по аромату.