Амос і пінквотерівці побігли так швидко, як їм дозволяли їх поранені тіла і товариш без свідомості. Джим замикав колону, повісивши на плечі штурмову гвинтівку зі знятим запобіжником.
Вони бігли по покрученим коридорам припортового сектору. Амос розганяв пішоходів голосними криками і постійними погрозами своїм дробовиком. Старенька жіночка у хіджабі відлетіла у них з дороги мов листок під час шторму. Вона й так вже була мертвою. Якщо протомолокулу буде втрачено, кожен, повз кого Джим проходить вже мертвий.
Сантічай і Меліса Супітаяпорни та всі люди, яких вони прибули рятувати на Ґанімед. Заколотники і вбивці, які були нормальними громадянами станції до того як їхня соціальна екосистема сколапсувала.
То чому це не має статися?
Джим відігнав думки. Пізніше, - якщо це «пізніше» настане, він про це потурбується. Хтось гаркнув на Амоса і той вистрілив у стелю. Якщо охорона порту все ще існує поза межами стерв’ятників, які намагаються відкусити шматок з кожного вхідного ватажу, вони не намагатимуться їх зупинити.
Коли вони прибігли, зовнішній люк «Сомнамбуліста» було заблоковано.
- Наомі ти там? – запитав Джим, копирсаючись в кишенях у пошуках магнітної картки. Вона не відповіла і йому знадобилася мить щоб пригадати як він віддав картку Венделу.
- Венделе, відкрий нам ці двері.
Командир пінквотерівців не відовідав.
- Венделе, - знову звернувся до чоловіка Джим, але зупинився, помітивши що той з широко виряченими очима дивиться на щось позаду них. Капітан розвернувся і побачив п’ятеро чоловіків – землян, усі у сірій броні без відзнак. Усі тримали в руках велику нарізну зброю.
Ні, думав Голден, перехрестивши п’ятірку повністю автоматичним вогнем. Троє впали, їх броня розквітла рудою. Новий Джим тішився, старий мовчав. Неважливо ким ці чоловіки були. Охороною станції, військовими внутрішніх планет чи просто залишками найманців зі зруйнованої таємної бази. Він їх усіх повбиває до того як вони зупинять його спробу забрати усю команду з цього інфікованого супутника.
Він так і не побачив хто ж вистрілив йому у ногу. Ось він стоїть, спустошуючи магазин штурмової гвинтівки у сіро-броньовий вогневий загін, а ось молот врізається у броню правої гомілки, зносячи його з ніг. Гадаючи він помітив останніх двох сіро броньованих, яких змело одним довгим риком амосового дробовика.
Джим перекотився на бік, перевіряючи чи ще когось поранено і помітив що п’ятеро з їх боку були лиш половиною ворожого загону. Пінквотерівці попіднімали руки і кинули зброю, коли ще п’ятеро бійців у сірій броні підійшли ззаду.
Амос їх не побачив. Він викинув пустий магазин і вставляв новий, зірваний з розгрузки, коли один з найманців навів йому в голову свою велику зброю і натис на гачок. Амосів шолом відлетів і він вмазався у побиту іржею підлогу з м’яким звуком. У місці падіння, кров залила підлогу.
Голден намагався вставити новий магазин, але руки його не слухали. Коли нарешті це йому вдалося, один з ворогів наблизився і відкинув його зброю геть.
Джим встиг помітити його бійців з пінквотеру, що лишались стояти зникають у чорних мішках перед тим як хтось опустився над його головою і штовхнув його у темряву.
Розділ двадцятий: Боббі.
Делегації з Марсу для власного використання було надано певну кількість офісів у будинку ООН. Всі меблі були зі справжнього дерева; малюнки на стінах – оригіналами а не принтами. Килим пах мов новий. Боббі думала що або всі на території ООН живуть мов королі, або марсіян просто хочуть вразити.
Торссон зателефонував їй за декілька годин після того, як вона повернулася після сходки з Авасаралою і наполіг на зустрічі завтра. Тепер вона чекала у лобі їх офісу, сидячи у фотелі в стилі бер жер, з зеленими оксамитовими подушечками, з рамою вишневого дерева. На Марсі таке коштувало б дві річні зарплатні.
Вбудований в стіну екран був налаштований на новиннєвий канал з вимкнутим звуком. Це перетворило програму на дивне, заплутане а іноді й жаске слайд-шоу: дві говорячі голови сиділи за столом у синій кімнаті, величезний будинок у вогні, жінка що простувала довгим, білим коридором жестикулюючи до обох, бойовий корабель ООН пришвартований до орбітальної станції з декількома боковими подряпинами, червонопикий чоловік, який говорив прямо на камеру на фоні прапора, що його Боббі не могла упізнати.
Це щось означало і в той самий час не значило нічого. Декілька годин тому це могло б спантеличити сержантку. Вона б почувала примус піти і знайти пульт керування аби додати звуку екрану і ясності картинці.
Тепер же вона дозволила зображенню обтікати себе, мов вода в каналі обмиває камінь.