Наразі було гірше. До цього вона примирилась з ідеєю, що всесвіт не має мети. Що усі ці жахливі речі були лиш випадковим збігом шансів та бездумних сил. Знищення «Арбогаста» є чимось іншим. Воно було навмисним і нелюдським. Немов подивитися в обличчя Бога і не знайти там співчуття.
Тряскими руками вона витягла особистий термінал. Арджун відповів майже миттєво. З положення його щелеп та м’якості погляду вона зрозуміла що чоловік вже побачив якусь з версій події. І його думки були не про долю людства але про неї. Вона спробувала посміхнутися, але це вже було занадто. По її щокам потекли сльози. Арджун м’яко зітхнув і подивився униз.
- Я тебе дуже сильно кохаю, - сказала Авасарала, - те що в мене є ти, дозволило знести незносиме.
Арджун посміхнувся. Зморшки йому пасували. З віком він став більш привабливим чоловіком. Так наче круглолиций, щирий до комічності хлопець, який потайки видирався до неї у вікно щоб читати вірші, лиш чекав аби стати тим, ким він є зараз.
- Я кохаю тебе, я завжди кохатиму тебе і якщо ми навіть переродимось у нові життя я і там тебе кохатиму. Авасарала раз хлипнула, витерла очі тильним боком руки і кивнула.
- Тоді добре.
- Повертаєшся до роботи?
- Повертаюсь до роботи. Дома можу бути пізно.
- Я буду тут. Можеш мене будити.
Вони трохи помовчали, потім вона закінчила дзвінок. Адмірал Саутер не перетелефонував. Еррінрайт не перетелефонував. Думки Крісьєн стрибали навколо ситуації мов тер’єр, що атакував транспорт з військами. Вона підвелася, змушуючи себе переставляти одну ногу за іншою. Найпростіший акт, ходіння, прочистив їй мізки. Маленькі електромобільчики чекали щоби відвезти її назад у офіс, але вона проігнорувала їх, і коли дійшла то стала знову майже спокійною.
Боббі скрутившись, сиділа засвоїм столом – чиста фізична маса жінки робила меблі схожими на щось з випускного класу. Сорен десь ходив, це було просто чудово. Його тренування не були військовими.
- Отже ти на укріпленій позиції, до якої наближається значна загроза, так? – мовила Авасарала, сідаючи на край Соренового столу.
- Скажімо, ти на супутнику і якась третя сила швиргонула в тебе комету. Масивна загроза, розумієш?
Боббі глянула на неї, на мить збентежилась, а потім стенувши плечима, прийняла умови гри.
- Хай будЕ, - погодилась вона.
- То чому ти обрала саме ций момент аби битися з своїми сусідами? Ти просто злякалася і накинулась на когось? Ти вважаєш що інші виродки відповідальні за скелю? Ти справді настільки тупа?
- Ми маємо на увазі Венеру і бої в Йовіанській системі, - здогадалася марсіянка.
- Це охуєнно тонка метафора, авжеж, - погодилась Крісьєн, - то чому ти так робиш?
Боббі відкинулась на своєму стільці, що аж пластик закректав. Очі чималої марсіянки звузилися. Вона відкрила рота, закрила, насупилась і знову відкрила рота.
- Я збираю сили, - нарешті відповіла Дрейпер, - якщо я використаю мої ресурси на зупинку комети, то як тільки загроза зникне, я програю. Інший хлопець зловить мене зі спущеними штаньми. Бах. Якщо я спочатку дам копняка йому то потім, коли все закінчиться, я виграю.
- Але якщо ви скооперуєтесь…
- Значить вам потрібно довіряти іншому хлопцю, - похитала головою сержантка.
- Ондо летить мільйон тон льоду, він знищить вас обох. Чому ж, до дідька, тобі не довіритися іншому хлопцю?
- На це є причина. Чи він землянин? – запитала Боббі, - у нас дві головні мілітарні сили у системі плюс те що можуть оживити белтери. Ось вам три сторони з багатою історією. Коли нарешті станеться те, що має статися на Венері, у когось будуть усі карти.
- І якщо обидві сторони – Земля і Марс, - зроблять ті самі розрахунки, ми маємо витратити усі наші сили на війну після наступної.
- Ага, - погодилась Дрейпер, - вірно. І ось так ми всі програємо.
Розділ двадцять четвертий. Пракс.
Пракс сидів у своїй каюті. Він знав, що як для місця для сну, вона була великою. Навіть просторою.
Загалом вона була меншою за його спальню на Ґанімеді. Він сів на заповненому гелем матрасі, гравітація прискорення притискала тіло до низу, роблячи руки і ноги важчими, аніж вони є насправді.
Він міркував як відчуття раптової ваги – а конкретніше як переривчасті зміни подорожей у космосі еволюційно навели почуття втоми. Почуття притискання тебе до підлоги чи ліжка було досить потужним, схоже на втому, від якої аж кістки ломить. Хотілося вірити що ще трошки сну можуть цьому зарадити, полегшити.