Кевін Андерсон
Війна помсти
Як письменник, я тримаю життя своїх персонажів у власних руках, однак у реальному світі життя не слідує жодному плану.
Цю книгу я присвячую тим, кого нещодавно втратив, але не забув, — Джонатану, Енді та Нейлу.
1
— Є речі, які ви, як конаґ, повинні знати, — сказав молодому правителю Уто. — Майбутнє Співдружності залежить від вашого правління. — Його голос звучав безжалісно, наче таран, що пробиває стіни, адже Мандан мусив зустрітися віч-на-віч із реальністю після вбивства батька. Хай би як суворо звучали слова Хороброго, проте зараз він не міг дозволити собі панькатися з учорашнім королевичем. Деякі справи були зовсім невідкладними.
Молодий конаґ здавався молодшим за свої двадцять п’ять років, він виглядав невпевненим і ошелешеним. Великі карі очі на вузькому обличчі, червоні від сліз, уникали погляду Уто. З тієї страшної ночі на острові Фулкор нічні жахіття мучили Мандана, немов зграя круків.
Уто рішучо продовжив, звертаючись до свого підопічного.
— Я тренував вас упродовж усього вашого життя, і ці тренування мають тривати й далі. Проте це більше не просто вправи. Відтепер усе, що ви робите, стає історією. Ви правите Співдружністю, як Конндур Хоробрий правив до вас.
Довге життя і великий спадок.
Під суворим наглядом Уто Мандан зусиллям волі намагався видобути сталеве осердя з-під уламків своєї особистості. Це вже було непогано. Юнаку ще належало витримати церемонію вшанування пам’яті свого покійного батька. Рухаючись бездумно, молодий конаґ убрався в королівські шати, поверх яких накинув пурпурову мантію, оздоблену хутром песця.
Хоча Мандан і розумів, що одного дня правитиме трьома королівствами, в його душі все ще панував жах. Моторошне видиво порубаного на шматки тіла конаґа Конндура, зринаючи у пам’яті, гнітило його, проте вірний Хоробрий був його силою, його наставником. Уто поведе його на неминучу війну проти Ішари, справжню війну помсти.
Нарешті!
Одягнений у звичну чорну туніку Хороброго, рейтузи та накидку, посилену кольчугою тонкої роботи, Уто натягнув чорні шкіряні рукавиці.
— Ходімо, Мандане. Народу потрібно побачити свого справжнього конаґа.
Слідуючи за Уто, молодий чоловік тихо мовив:
— Як я можу бути їм потрібним, якщо я такий самотній?
— Ви не самотній, мій конаґу. Ви ніколи не будете самотнім, поки у вас є я. — Вони вийшли з королівських покоїв.
Замок Конвери стояв на високій кручі, з якої відкривався вид на злиття двох великих річок. У центральній частині міста височіло святилище пам’яті, велична кам’яна споруда, що зберігала імена та життя незліченних поколінь.
Люди зводили такі святилища у кожному селищі й місті, щоб вшанувати тих, хто жив до них, а також для нащадків, яких вони залишали після себе. Родини з великою турботою дбали про вшанування пам’яті своїх рідних і близьких, оплачуючи письмові записи, вирізьблені на камені чи нанесені на кахлі імена, що зберігалися в святилищі протягом століть. Коли про життя й труди людини забували, її немов би ніколи й не існувало.
Святилище пам’яті Конвери було найбільшим у Співдружності: сім поверхів заввишки, і в ньому зберігалися записи, що сягали майже двох тисяч років у давнину, аж до часів завершення останніх воєн Лютих. Вхід охороняли два кам’яні леви, кожен завбільшки майже з дракона. У святилищі було багато залів і читалень, полиці в яких були заставлені величезними томами. Найбільш визначні імена було викарбувано на гладких мармурових стінах та підлозі. У підвалі сховища зберігалися сувої для бідних людей, які платили писарям кілька мідяків, щоб ті записали імена їхніх близьких.
Натовпи людей зібралися перед величним святилищем, у якому мала пройти церемонія вшанування пам’яті. На спорудженому біля входу помості між двома кам’яними левами каменярі вже підготували плиту з білого мармуру, яка була гладкою і чистою, мов слонова кість. Досвідчений каменяр уже викарбував ім’я Конндура і прикрив свою роботу полотном, залишивши всього кілька штрихів, які потрібно буде нанести під час церемонії. Він стояв напоготові, опустивши очі долу. У руках він тримав молоток і різець, волосся його було скуйовджене, і він явно нервував від того, що на нього дивляться тисячі людей.
Коли Мандан і Уто наблизилися до святилища пам’яті, натовп озвався бурхливим гомоном, у якому водночас чулися скорбота, шанобливість і повага. Уто сумнівався, що молодий конаґ колись зможе заслужити їхнє схвалення або любов — це не в його характері, — проте люди коритимуться його наказам. Ненависть до вбивць-ішаранців згуртує їх.
Головна хранителька Віколія вийшла із розчинених дверей височенної будівлі та зайняла своє місце біля вкритої полотном мармурової плити. Віколія була висока й струнка жінка з тонкими, щільно стуленими губами. Її обличчя було таким же серйозним, як і її обов’язки. На ній була коричнева мантія хранительки, обшита золотом на рукавах і подолі. Мандан, з короною на голові та в розкішній мантії, підійшов до неї, тоді як Уто шанобливо зупинився осторонь, біля одного з кам’яних левів, — темна постать із сталево-сірим волоссям.
— Співдружність пам’ятає конаґа Конндура Хороброго, — проголосила головна хранителька. Її голос був сильним і хрипким, немов вона занадто довго вдихала порох зі своїх книжок. — Він залишив нам величний спадок, який нам належить пам’ятати.
— Життя мого батька було надто коротким, — раптом випалив Мандан, а тоді зробив крок уперед, ставши перед натовпом. Запала тиша. Люди відчули, що ця церемонія не буде традиційною. — Тридцять років тому Конндур воював на тиранській війні, проте нещодавно він помилково вирішив довіритися цим тваринам. Він вважав, що ішаранці могли дійсно бажати миру.
В очах молодого конаґа блиснули гнівні сльози, він ще більше зблід, голос його зривався.
— Мій батько зустрівся з ними на острові Фулкор для перемовин, щоб покласти край ворожнечі.— Мандан помітно здригнувся. Уто пишався ним, адже він не згадав про Лютих чи про дракона Оссуса, тобто про справжню, хоч і безглузду причину того, чому Конндур так відчайдушно прагнув поговорити з ішаранською емпрою. — Вони порубали його на шматки! Відрізали руки, викололи очі! Вони... вирізали батькове серце! — Голос Мандана зірвався, він тремтів, з очей котилися сльози. — Я бачив усе!
Натовп застиг у мовчанні, беззвучному, мов сама смерть, а головна хранителька вражено відсахнулася. Уто дозволив Мандану ще трохи привселюдно поплакати, а потім вийшов уперед і став, як оплот сили, поруч із молодим конаґом. Він вказав на каменяра.
— Ти знаєш свою роботу! Нехай мармур назавжди збереже спадок Конндура.
Каменяр стягнув полотно, відкривши для загального огляду мармур, на якому проступили чіткі виразні літери. Він приклав різець до плити, і над площею понеслися дзвінкі удари сталі. Майстер вів різцем по нанесених вугіллям лініях, завершуючи останню літеру в написі «КОННДУР ХОРОБРИЙ». Віколія спостерігала за його діями як шкільна вчителька, схвально киваючи.
Коли каменяр завершив свою роботу, Мандан уп’явся поглядом у викарбуване ім’я, і усвідомлення втрати знову охопило його. Він упав на коліна перед мармуровою плитою і розплакався.
Поклавши руку в чорній рукавиці на тремтяче плече юнака, Уто тихо промовив:
— Досить горювати, мій конаґу. Вам належить правити королівством. — Він стискав плече Мандана все сильніше, поки той не зміг опанувати себе. — А ми повинні підготуватися до війни помсти проти ішаранців.
Ще до того, як кораблі Співдружності відплили з острова Фулкор у ніч убивства, Уто вже почав втілювати свої плани. Хоробрий вважав, що рятує три королівства, перешкоджаючи жахливим і наївним намаганням Конндура укласти мир з ішаранцями. Такий вибір міг зруйнувати майбутнє людства. Він зробив те, що був зобов’язаний зробити, яким би страхітливим це не було.