В цю ж мить один з племінників Шелли дін Орр — Еміль — підбіг до вогнища і кинув у полум’я невеличке дерев’яне барильце. Коли барильце впало у вогонь, з нього висипався блискучий порошок, і в морду дракону вдарив вибух різнокольорових бризок і тріскотливих іскор. Він заревів, намагаючись піднятися в повітря. Його рик був таким могутнім, що збив Еміля з ніг, але той одразу ж відкотився і кинувся до укриття.
Раптом ніч пронизав далекий войовничий крик. Цей звук, високий та мелодійний, голосніший навіть за рик дракона, перекривав крики жертв і ревіння звіра. Пенда помітила, як з півночі в долину з гуркотом несуться якісь фігури. Вона не могла повірити в те, що бачила.
— Це ж ауґи!
Золотисті воїни, піщані Люті на чолі з Кво, мчали на своїх двоногих рептиліях. Вельможа Лютих підняв спис, вигукнувши заклик до бою, так само, як він робив це, коли вбив дракона в пустелі.
Швидко порахувавши, Пенда зрозуміла, що в загоні більше десятка Лютих, включаючи лисого мага, який запустив магічний вихор, що понісся вперед, ламаючи гілки і зриваючи листя. Розбурхана сила врізалася в дракона, коли той спускався, щоб знову атакувати табір. Звір перевернувся в небі, а тоді розвернувся до своїх нових ворогів.
На повному скаку Кво ще раз вигукнув свій заклик.
— Дракон! Ви знайшли нам дракона!
Воїни Лютих наближалися, а утауки продовжували боронити табір.
86
Гетррени явно не збиралися відпливати, хоча військові кораблі для них вже були готові.
У нападі сильного гніву верховний жрець Кловус зажадав зустрічі з Маґдою, проте вона — ніби здираючи з нього ніжну шкірку — бачила наскрізь його самого, його пустопорожні погрози, його страх.
— Маючи стільки їжі та відпочинку, ми стаємо сильнішими і зможемо бути кращими воїнами, — сказала Маґда. — Я була б готова швидше, якби мій любчик припинив уникати мене.
Кловус відчув відразу, але, опанувавши себе, відповів:
— Якщо це те, що потрібно зробити, щоб ви сіли на кораблі і виконали обіцянку...
Маґда махнула мускулистою рукою.
— Усьому свій час. Чи готові ваші кораблі зустріти океанські шторми? Чи достатньо добре навчені ваші капітани?
— Кораблі готові, і пора вирушати на війну! Вам нема чого боятися.
Вона дала йому потиличника.
— Я не казала, що боюся! Але я не впевнена, що у Співдружності краще, ніж у цьому місті. — Вона обвела рукою весь палац, який тепер вважала своєю власністю. — Я думаю, що натомість ми просто заберемо Сереполь.
Ледь вирвавшись від Маґди, Кловус поспіхом залишив палац емпри, не в силах більше стримувати свій гнів. Він зрозумів те, що повинен був визнати раніше, — гетррени не збираються покидати Ішару. Взагалі ніколи. Він уже не міг більше потурати варварам або навіть терпіти їх, і йому доведеться прикликати свою найбільшу силу. Кловус не міг керувати гетрренами, не міг змусити їх дотримуватися укладеної ними ж угоди. Він був дурнем, довірившись обіцянці Маґди, навіть якби це принесло Ішарі повну перемогу. Натомість тепер він мусив врятувати свою землю від цих покидьків. Врешті-решт люди вважатимуть його героєм. Якщо йому все вдасться.
Кловус відчував, як темна буря назріває у його серці та розумі, як його пронизують блискавки люті, що були лише відлунням невдоволення божка... який віддзеркалював у собі почуття людей. Усі в Сереполі були налякані, обурені та розгублені, і скоро їхній гнів обернеться проти їхнього верховного жерця, якщо він нічого не зробить. Вони будуть звинувачувати його в тому, що він привів цих мерзенних варварів до їхньої столиці. Кловус мав захистити своїх послідовників, мав очистити Сереполь від гетрренів.
Він зрозумів, що непокірні дикуни ніколи добровільно не піднімуться на борт військових кораблів і не вирушать завойовувати Співдружність. Вони залишаться тут і мучитимуть людей, поки повністю не спустошать цей край.
Почуй нас, убережи нас!
Кловус усе життя чув співи, що котилися луною поміж вірян, — молитви до божків і жерців. Тепер ці слова набули іншого значення. Почуй нас, убережи нас. Він почув людей і знав, як їх уберегти.
Кловус рушив до храму Маґніфіка.
Відколи верховний жрець знову взявся за роботу, споруда збільшилася вдвічі. Раніше, коли серепольському божку доводилося існувати в підземеллі під недобудованим храмом, він уже був досить сильним, адже люди постійно підживлювали його молитвами та жертвами. Тепер, коли Маґніфіка росла, сила божества зростала в рази швидше. Хоча багато людей все ще молилися за зниклу емпру, яку вже давно ніхто не бачив, у ці непрості часи вони мали спрямувати свої молитви туди, куди вкаже верховний жрець Кловус.
Поки він прямував вулицями до храмової площі, сповнений рішучості виконати свою місію, він наказав своїм ур-жерцям скликати вірян. Час настав. Варвари були розсіяні по всьому місту, вони займали будинки і шинки, спали під відкритим небом, бо так їм більше подобалося. Послідовники Кловуса виконували його накази і намагалися не провокувати їх.
Кловус дійшов до площі, де височіли три яруси східчастої піраміди, прикрашеної незліченними скульптурами, втіленнями божків Ішари, символами надії та захисну. Хоча в кожному окрузі був свій головний божок та безліч інших місцевих божеств, серепольська сутність була об’єднанням їх усіх, і люди спрямовували свої сили саме до неї.
Кловус відчував нестримну силу енергії, що скопичилася в його храмі. І хоча сутність не розуміла конкретних деталей чи обставин, вона відчувала його емоції — і вона зробить те, що він бажає. А бажав Кловус лише одного: щоб божок очистив Сереполь від загарбників.
Натовпи вірян сходилися на площу Маґніфіка, хтось ішов сміливо, хтось — боязко. У багатьох людей очі були затьмарені страхом: вони боялися, що це зібрання може перетворитися на різанину, що гетррени, озброєні мечами та палицями, увірвуться в натовп і переб’ють їх усіх. Однак інші покладалися у своїй вірі на верховного жерця, а отже, і на божка. На площі вже зібралися сотні людей, і Кловус знав, що натовп ще зростатиме.
Верховному жерцю треба було діяти швидко, бо звістки про це зібрання неодмінно дійдуть до Маґди. Очільниця гетрренів не знала, що він задумав, але вона зовсім не дурна. Вона спробує його зупинити.
— Настав час ваших жертв! — заволав він до натовпу. — Нам потрібні ваші молитви, ваша сила і ваша кров. Принесіть жертви божку, захиснику Сереполя.
— Але ж Сереполь скоро впаде! — вигукнув хтось.
— Ні, якщо я зможу це зупинити. — Кловус боявся, що віряни перетворяться на розлючений натовп і підуть проти нього. — Гетррени збрехали нам! Вони обіцяли бути нашими союзниками проти безбожників, але натомість вони полюють на нас. — Він підняв у повітря кулак. — Це має припинитися!
Натовп вибухнув радісними криками. Численні ур-жерці та служки розійшлися вздовж фундаменту храму, займаючи свої місця біля вівтарів, аби приймати жертви. Порожні урни чекали крові, а жерці приготували ножі.
— Почуй нас, убережи нас! Божок повинен бути сильним, аби викорінити це зло серед нас.
Храм Маґніфіка завібрував і здригнувся. Камінці в стінах, розкришившись у пил, посипалися між великими блоками. Здавалося, що сутність всередині готова вибухнути. Кловус приклав руку до серця, зосередившись.
— Ще ні, ще ні!
Віра та гнів натовпу додали сили божку. Деякі люди, протискаючись уперед, різали собі руки, долоні, і кров стікала на землю, а не в жертовні урни. Шаленство, що охопило вірян, наповнювало божка ще більшою нестримною силою.
Кловус, відчуваючи запаморочення від такої зливи емоцій, стояв на кам’яних сходах. Люди напирали так несамовито, що верховний жрець злякався, що в цьому запалі його можуть розтоптати. Він піднявся на кілька сходинок вище.
Але саме цього Кловус і хотів.
Неподалік він помітив чотирьох робітників у простому одязі: непримітних сорочках і штанах. Один чоловік дивився на нього з розумінням, його погляд був незвично пильним.