Кловус відчув, як його серце розривається від відчаю, і він, похитуючись, зупинився. В цю мить з’явилося інше сильне і розлючене створіння — то був не серепольський божок, але щось теж знайоме. Сутність, яку він добре знав.
Ур-жрець Ксіон вийшов з храму гавані на набережній, піднявши руки. Дерев’яні стовпи і високі різьблені двері затріщали — і розлетілися на друзки, коли вибухнула вся передня стіна храму. Ксіон викликав свого божка і виступив назустріч ворогові.
Неподалік від гавані Сереполя Мак Дур і його команда утауків утримувалися в полоні. Відтоді, як жрець Кловус відібрав у них «Ґліссанд», утауків тримали під вартою, але цей убогий прибережний шинок був принаймні кращим за в’язницю в підземеллях.
Шинок «Вуса коропа» переживав непрості часи через недолуге господарювання і зовсім погану їжу. Тому власник, який опинився на грані розорення, не став скаржитися, коли верховний жрець забрав заклад на потреби держави, наказав ішаранським солдатам вигнати двох постояльців, які й так не платили вже багато тижнів, і заявив, що полонені повинні залишатися тут під домашнім арештом.
Моряки з «Ґліссанда» були змушені ділити ліжка, але ті хоча б були просторішими, ніж койки чи гамаки на їхньому кораблі. Шинкар годував їх, радіючи, що отримує платню з казни емпри. Гетррени позаймали корчми й шинки вздовж берега, але через те, що шинок «Вуса коропа» мав таку погану славу, навіть варвари залишили його в спокої. Ішаранські вартові, що стояли перед шинком, нудьгували і зовсім втратили пильність.
Проте, незважаючи на непогані умови, Мак Дур та його екіпаж були розлючені, що їм не дозволяють відплисти додому. Знову й знову капітан малював коло довкруж серця. «Початок є кінцем є початком». Йому потрібно було якось попередити інших утауків, аби вони трималися подалі від Ішари, але він нічого не міг вдіяти, поки не зможе втекти із Сереполя.
А потім сталося диво.
Божок шаленів, просуваючись до порту, і вулиці на його шляху перетворювалися на полум’яну повінь. Мак Дур та його моряки дивилися крізь відчинені вікна шинку, як вихор енергії та віри трощив склади і крамниці, полював за гетрренами і зі страшним ревінням сунув до пристані.
Охоронці, призначені пильнувати утауків, розпачливо перезирнулися і, не промовивши жодного слова, побігли до гавані, щоб долучитися до великої битви.
Мак Дур, швидко прийнявши рішення, скликав до себе всіх своїх моряків.
— Ніхто нас не стереже! «Ґліссанд» не охороняється. Кра, це слушна нагода повернути наш корабель. Ми переріжемо канати й відчалимо, і ніхто не зможе нас впіймати.
— Ішаранські військові кораблі можуть переслідувати нас, капітане, — попередив матрос на ім’я Саррум. — У них має бути щонайменше тридцять кораблів, готових до відплиття!
— Не тоді, коли ця істота там бушує, — відказав Гейт, штурман. — Подивіться лише на неї!
Мак Дур похитав головою.
— Кра, ви думаєте, якась із цих посудин зможе плисти швидше мого прекрасного «Ґліссанда»? Ви вважаєте, що їхні капітани кращі за мене? — Він наказав своїм людям перебратися в головну залу шинку. Крики та ревіння ззовні ставали дедалі гучнішими, розлючене божество трощило будинки все ближче до «Вусів коропа».
Зляканий плішивий шинкар, весь спітнілий, вбіг до зали. Він швидко заскочив за довгий дерев’яний шинквас.
— Вам наказано залишатися тут! Верховний жрець буде невдоволений. Ви ж полонені.
Мак Дур зло глянув на нього.
— Нам треба тебе вбити, щоб ми могли втекти?
Шинкар відсахнувся.
— Ні, ні, не треба.
— Кра, ми повинні хоча б скрутити тебе.
Усі моряки-утауки загаласували, погоджуючись. Всміхнувшись, Саррум сказав:
— Я впевнений, що зможу десь знайти мотузку.
Шинкар замахав руками.
— Не треба, направду! Почуй нас, убережи нас! Я можу, наприклад, сказати, що я був на задньому дворі, порпався в купі компосту, і я навіть не помітив, як ви втекли. Я буду звинувачувати вартових, які розбіглися, залишивши шинок без охорони. Вони не повинні були залишати небезпечних злочинців без нагляду.
Мак Дур нетерпляче махнув рукою своїм морякам.
— Буде краще, якщо ми зробимо так, аби все виглядало природно. Просто на всяк випадок.
Гладкий шинкар спробував бочком вислизнути від них, але Гейт і Саррум схопили його, замотали рота ганчіркою, а потім зв’язали руки й ноги.
— Коли тебе знайдуть, твоїм поясненням буде набагато більше віри. — Шинкар хрипів і борсався, але екіпаж «Ґліссанда» вже вибіг на вулицю і помчав до свого дорогоцінного корабля, пришвартованого до причалу.
У цей час перед храмом гавані постав здичавілий божок, щоб зіткнутися з іншою ревучою сутністю. Вони кинулися одне на одного з шаленою люттю.
90
Коли Колланан, поспіхом зібравшись, вирушив із замку разом з частиною міської варти та регулярним військом, у якому деяким воїнам довелося вже на марші прилаштовувати на собі обладунки, він залишив королеву Тафіру управляти містом. Ласіс поїхав разом з королем, як і належить вірному Хороброму, а Тафіра зосталася за стінами замку з охороною, захищена від будь-якого нападу ззовні.
Вона не могла передбачити, як довго їх не буде, скількох бійців вони можуть втратити. Тафіра розставила вартових замку на високих баштах, щоб стежити, чи не з’являться крижані Люті, подвоїла кількість дозорців на фортечних вежах. Замок Феллстафф був у безпеці, проте вона все одно засунула два метальні ножі собі за пояс.
На королеві були капці з барвистою вишивкою та підбитий хутром халат, що нагадувало той одяг, який носили в селі, де вона виросла і де Колланан врятував її від її власного народу — і від своїх солдатів. Це було дуже давно, ще в ті часи, коли люди вважали, що їхніми єдиними справжніми ворогами є інші люди. Тоді сама думка про воскреслих Лютих або пробудженого від сну дракона звучала б як цілковита нісенітниця.
Тафіра боялася, що їхнім найбільшим ворогом може виявитися людська ненависть. Указ конаґа Мандана підтверджував це. Як він міг віддати наказ про напад на містечко Нортерри, яке ні в чому перед ним не завинило? Зухвала поведінка капітана Рондо анітрохи не змінилася, попри те, що він сам зіткнувся з крижаними Лютими, і, хоча він та його люди були нарешті ув’язнені, королева не відчула полегшення. Тафіра бачила в очах капітана ненависть, тоді як її чоловік, схоже, помітив лише незгоду. У Колла не було розуміння упереджень, з якими Тафірі доводилося стикатися все своє життя, але вона вміла читати знаки, невидимі для нього.
Колланану слід було відправити їх назад до Конвери ще місяць тому, проте її чоловік мав велике серце і відвагу, що не мали собі рівних. Вона кохала його всією душею і не змінила б жодної миті свого життя з ним. Упродовж трьох десятиліть вона намагалася стати своєю для цього народу, зберігаючи разом з тим частину своєї ішаранської самобутності. Увесь цей час вона вважала, що піддані Нортерри прийняли її. Вони любили свою королеву, бо обожнювали свого короля.
Але Тафіра не була сліпою, і коли вона ходила Феллстаффом, то помічала косі погляди, час від часу кинуті на неї, або вирази невдоволення, які люди намагалися швидко приховати. Жінці ніколи не спадало на думку, що такі бентежні настрої можуть стати справжньою проблемою, — ніколи до сьогоднішнього дня.
Капітан Рондо, намагаючись зберігати власну гідність, ішов у супроводі охоронців Нортерри. Поки Колланан і його солдати озброювалися, сідлали коней та від’їжджали із замку до обложеного міста лорда Балена, капітана тримали у конвойній кімнаті. Потім Рондо та шістнадцять його солдатів зібрали разом і повели до казарми, де вони чекатимуть суду після повернення короля-зрадника. Капітан, плечі якого вкривав блакитний плащ, дивився поперед себе. Їх усіх роззброїли без жодного опору.
Біля Рондо опинилися його вцілілі солдати — ті, що залишилися після безглуздого та незлагодженого нападу на фортецю крижаних Лютих. Троє хороших солдатів загинули на тому полі бою. Тепер решта дивилися один на одного, збуджені та злі. Самого Рондо роздирали суперечливі почуття.