Елліель допомогла Тону підвестися, змахнула пилюку з його куртки і сріблястих штанів. Вона пильно глянула на нього.
— Ти впевнений, що з тобою все гаразд?
— Я ні в чому не впевнений і не маю відповідей. — Тон якось дивно посміхнувся. — Ось чому кожен день сповнений відкриттів. Цього мене навчила та вчена дівчина. — Він провів руками по своєму довгому темному волоссю. — Будемо сподіватися, що майбутні відкриття будуть менш болючими.
Ще похитуючись, Лютий заліз у сідло, хапаючись за повід, мов за рятівний круг. Він подивився на землю.
— Це може бути чутливе місце, де відчуваються вібрації Оссуса. Можливо, я буду в більшій безпеці, коли ми від’їдемо подалі.
Утрьох вони їхали аж до глибоких сутінків, поки зрештою не були змушені зупинитися для ночівлі. Вони вибрали місце біля маленького потічка, і Елліель назбирала для багаття достатньо хмизу, щоб вистачило на всю ніч. Потім вона склала докупи сухі гілки, а Тон запалив вогонь обережним дотиком магії. Незабаром вода у казанку, в яку вони додали квасолю й коренеплоди, закипіла. Елліель постелила ковдру для них з Тоном, хоча вони мали чатувати по черзі. Король знайшов собі зручне місце біля вогню навпроти Хороброї. Він сів, підібгавши коліна. Для стороннього спостерігача їхній невеличкий табір міг виглядати цілком ідилічно, проте всі вони й досі були напружені.
Тон сів навпочіпки біля Колланана, притиснувши долоню до землі. Він заплющив очі, глибоко зітхнув і кивнув.
— Земля тверда й надійна. Тут нема про що турбуватися.
Колл підняв брову.
— Король, який не має про що турбуватися, не захищає свій народ.
— Можливо, захищати — це і моя робота, — відказав йому Тон. — Можливо, я тут для того, щоб тримати світ докупи, поки все інше розриває його.
Колланан прихилився до валуна, плечем відчуваючи грубий камінь.
— Я бачив, що ти зробив на озері Бакал. У майбутніх битвах я маю намір покладатися на тебе, хоч і не знаю, що ти таке.
— Я загадка для себе самого, королю Колланане, — знизав плечима Той. — Коли я знайду відповідь, сподіваюся, це нас усіх втішить.
— До речі, про його силу, — додала Елліель. — У ньому є і м’якість, яка врівноважує її. — Вона принесла їм по мисці з їжею і присіла поруч. — Тон нагадує мені добре нагострений клинок. Можна захоплюватися його красою, але слід остерігатися його гостроти.
— Принаймні, я точно знаю, що таке клинок, — сказав Колл. — Ми взагалі знаємо, чи є ти Лютим, Тоне? Ти схожий на них, але я не знаюся на цьому. — Досі він бачив тільки крижаних Лютих біля озера Бакал.
— Схожість є, — визнав Тон. Він простягнув руку, оглянув її, посмикав свої темні кучері. — А якщо так, то який я Лютий? Очевидно, я не крижаний Лютий, але, думаю, і не піщаний. Ці дві гілки походять від Раан і Сут. Я бачу, що не належу до жодної з них.
— Може, інша раса? — припустила Елліель. — Я мало знаю історію Лютих, але що, як Кур створив ще один їх рід — таких, як ти?
Тон звів брови.
— Ти — аномалія, — сказав Колланан. — Хоча й корисна.
— І сильна, — додала Елліель.
— Тоді як і чому мене, стерши спогади, замурували всередині гори, немов якусь істоту в коконі? Хто я і що я маю робити? — Він нахмурився, глибоко замислившись. — Невже інші Люті виступили проти мене? — Тон торкнувся дивного татуювання на своєму обличчі. — І навіщо мене позбавляти всіх моїх спогадів? Невже вони так боялися мене?
— Твоя сила сама по собі, — сказав Колланан, — може лякати людей.
— Мене вона теж лякає, — додала Елліель. — Хоча я знаю, що для нас ти не загроза. — Вона простягнула руку, щоб торкнутися позначок на його обличчі.— Я не знала, хто я, поки ти не повернув мої спогади. — Доївши, Хоробра поставила миску на землю, потім зняла золотий браслет-реймер, що висів у неї на боці. Все ще відчуваючи подив, вона піднесла його до вогню. — Ти знову зробив мене Хороброю, допоміг віднайти силу у власній крові.
Елліель стиснула манжету на правому зап’ясті, і металеві ікла впилися їй у вени. По блідій шкірі потекла кров, і завдяки їй вона змогла запалити реймер. Яскраві язики полум’я оточили манжету і оповили руку. Потім жінка зосередилася, видовжуючи ці язики, і високо підняла тонкий, схожий на клинок смолоскип, яскраво освітивши лісову галявину.
— Я знову Хоробра! — Вона стишила голос і промовила сама до себе. — І я ніколи не забуду, що лорд Кейд та Уто вчинили зі мною.
Тон, увага якого була прикута до реймера, простягнув руку до палаючого клинка. Потім ворухнув пальцями, ніби смикаючи невидимі струни, покрутив ними, і вогонь змінив колір з помаранчевого на жовтий, потім на чистий білий, який перейшов у темно-синій, далі фіолетовий і нарешті перетворився на темно-багряний. Елліель затремтіла від задоволення, відчуваючи, як його дика магія пронизала її наскрізь.
Коли Тон відпустив свою невидиму хватку, плечі Елліель опустилися, і вона дозволила полум’ю реймера згаснути. Хоробра зняла золоту манжету зі слідами крові, і кровотеча на зап’ясті зупинилася.
— Твій реймер цікавий, — сказав їй Тон. — І цікаво, чи передбачав Кур подібні речі, коли створював Лютих?
Колланан грубо кинув:
— Їхній бог не має жодного стосунку до нас.
— Якщо Кур створив світ, то і ви є його частиною, — заперечив Тон. — Хоча, згідно з історією, Кур зник задовго до того, як Люті створили людей. Він вже дуже давно не бачив нічого з того, що є у світі. Він чекає, що Люті виконають завдання, яке він їм доручив.
Більшу частину свого життя Колланан не вірив у легенди про дракона Оссуса, що спав під горами Хребет дракона. Власне, ще кілька місяців тому він вважав Лютих не більше ніж легендою...
— Світ стане досконалим — якщо вірити історії Лютих, — провадив далі Тон, — Я не знаю, чи світ є недосконалим. Я нічого не бачив у ньому... дуже й дуже довго.
— Те саме ти щойно сказав про Кура. — Елліель повернулася до нього, і її голос став невпевненим. — Чи може це бути якось пов’язано?
Тона це спантеличило.
— Зв’язок між мною та Куром?
— Сам подумай. Кур створив Лютих за своїм образом і подобою, тож їхній бог мав би виглядати майже як Лютий. Досконалий Лютий. Саме так ти й виглядаєш. — Елліель підвищила голос від хвилювання. — Ти маєш визнати, що володієш неймовірними і незрозумілими здібностями.
Колланан закліпав, зрозумівши, до чого веде Хоробра.
Тон здивовано звів брови, нічого не розуміючи, аж поки Елліель не пояснила:
— А що, як ти — Кур?
Тон здивовано засміявся. Потім вираз його обличчя знову став спокійним і розсудливим, і він надовго замислився.
— Мої спогади закінчуються приблизно в той самий час. Це не так вже й... неможливо.
— Але якщо ти був богом, то навіщо Лютим могло знадобитися підкорювати тебе і замикати всередині гори? — спитав Колл. — Невже вони справді були так налякані, що вважали тебе загрозою для себе?
— Кур ти чи ні, як вони могли це зробити? — не вгавала Елліель.
Тон стиснув губи, намагаючись вловити іншу думку. Він провів кінчиками пальців по татуюванню. — А що, як я з якоїсь причини дозволив їм це зробити? — Він насупив брови. — Або що, як я зробив це сам?
10
— Я хочу вирушити якомога швидше, Уто, — сказав Мандан, відкинувшись на м’якому кріслі у своїх королівських покоях. — Настав час людям побачити мене — свого нового конаґа.
Хоробрий пильно глянув на нього, упевнений, що запал юнака ослабне, коли вони зіткнуться з труднощами під час подорожі. Для них було накрито стіл, однак Уто залишався байдужим до страв. Великий вогонь у каміні занадто сильно, як на нього, грів кімнату.
Очі Мандана набули хижого виразу.
— А коли ми прибудемо до володінь лорда Кейда, я хочу побачити рабів з Ішари, хочу побачити поразку в їхніх очах.
Він скуштував шматок нарізаної оленини з ожиновим соусом, а тоді звернув увагу на мапи, що вкривали всю стіну його кімнати. Він годинами роздумував над кордонами Остерри, Судерри та Нортерри. Під час навчання, коли він ще був принцом, Мандан захопився географією. Він знав, де закінчується кожне володіння, міг назвати кожен із двадцяти одного округу в підпорядкуванні Остерри, п’ятнадцять округів Судерри та вісім великих округів Нортерри. Мандан навіть міг назвати імена більшості лордів-васалів, хоча мало з ким з них був знайомий особисто.