Все місто Конвера було прикрашене прапорами та вимпелами. На кожному розі менестрелі співали нові пісні про королівську пару. Ель і вино текли рікою. Пекарі виготовили особливий плетений хліб, глазурований медом, який символізував кохання щасливої пари та нерозривний зв’язок їхнього шлюбу. Печива та інші солодощі тисячами роздавали народу, що юрмився навколо головного святилища пам’яті.
У натовпі радісно пританцьовували містяни і маяли блакитні й жовті стрічки, зв’язані разом, як незабаром буде пов’язане життя Мандана та його нареченої. Продавці стрічок пробиралися крізь юрму, відрізаючи бажаючим стрічку потрібної довжини в обмін на кілька мідяків.
Уто подбав про те, щоб у перших рядах глядачів були найповажніші люди, вельможі та купці у барвистих розкішних шатах, ті, хто першими присягнули на вірність новому конаґу, запропонували солдатів для війни проти Ішари, віддали кораблі для розбудови флоту.
Після мороку й жахіття, які принесло вбивство Конндура, місто було сповнене радощів від цього яскравого свята. Уто розумів, що людям потрібне таке святкування, проте його обличчя не виказувало жодних емоцій, адже Хороброму не личить посміхатися. Його погляд залишався відстороненим, бо його розум продовжував обертати колеса війни. Стільки всього ще належить зробити.
Сильна армія Кейда вже мала б дістатися Нортерри і зрівняти з землею місто, в яке поцілив кинутий навмання кинджал Мандана. Уто радше б сам долучився до штурму, сам би нісся галопом уперед, щоб розбити бунтівників, які насмілилися не підкоритися указу конаґа.
Мандан засяяв.
— Дивися, Уто, вона вже тут!
Група вродливих дівчат стояла у вишуканих сукнях, їхнє волосся було зібране у високі зачіски з вибагливо укладеними косами. Сама Ліра була уособленням краси — висока й струнка, з довгими рудими косами, що вільно спадали на плечі, як і в матері Мандана.
— Вона найпрекрасніша наречена в історії всіх трьох королівств, — заявив Мандан, а потім ще голосніше додав:
— В історії цілого світу! Навіть стародавні Люті не змогли б змагатися у красі з прекрасною леді Лірою.
Обтяжений пишним одягом, конаґ повільно піднімався кам’яними сходами і, пройшовши поміж двох царствених кам’яних левів, ступив на верхній майданчик, де на нього чекала наречена.
Коли конаґ Мандан зайняв своє місце біля нареченої, він виглядав так, ніби у його ніг лежить цілий континент. Ліра захихотіла, їй було так не по собі від усього цього дійства, що вона мало не зомліла. Та все ж вона привітала Мандана офіційним реверансом, а він поважно вклонився їй.
— Я волів би схопити вас у свої обійми і пристрасно поцілувати, міледі. Але згодом на це буде час, коли ми залишимося удвох.
Вона зашарілася, потім відвела погляд, її настрій змінився.
— Хотіла б я, щоб мій батько був тут. Адже це день мого весілля.
Мандан став серйозним.
— Мого батька також тут немає. Ми дуже схожі. І моя матір не з нами, як і твоя... У нас чимало спільного. Хіба ми не ідеальна пара?
Ліра стривожилася, але змусила себе посміхнутися, а потім повернула сяюче личко до юрби, що зібралася перед ними.
Головна хранителька, вдягнена в парадну мантію, стояла на видноті, пишаючись своєю місією. Тепер Віколія була набагато менш похмурою, ніж тоді, коли говорила про смерть і спадок Конндура Хороброго. Вона підняла руки і звернулася до натовпу глибоким, хриплуватим голосом.
— Мешканці Конвери, ви зібралися тут, аби відсвяткувати з’єднання двох прекрасних людей, об’єднання наших сердець і умів. Ці два спадки будуть пов’язані між собою і назавжди записані поруч у книзі вічності.
Уто почув замріяні зітхання серед натовпу, побачив світлі посмішки та блискучі очі людей, які уявляли собі ідеальну любов. Однак, спостерігаючи за Манданом вже багато років, Уто не бачив справжньої любові у серці юнака. Що ж, принаймні конаґ робив все, що належить в таких випадках, і, можливо, йому навіть вдалося переконати самого себе.
Стоячи тут, Уто задумався про свою втрачену дружину і дочок. З того самого дня, як ішаранці вбили їх, Уто більше не дозволив любові проникнути у своє серце.
Головна хранителька продовжувала монотонно виголошувати церемоніальну промову, і люди повторювали фрази, які вона вимовляла. Усі піддані Конвери, а загалом і всієї Співдружності, були учасниками цього шлюбу. Коли Віколія закінчила промову, каменяр підійшов до плити білого мармуру, на якому були висічені імена конаґа Мандана Повелителя кольорів і королеви Ліри, правителів Співдружності. Перед усім натовпом, що, затаївши подих, стежив за його діями, каменяр викарбував на гладкій поверхні каменю сполучну лінію, яка з’єднала ці два імені воєдино.
Віколія здійняла руки вгору.
— Ваш спадок пов’язаний між собою у камені, у легендах та у наших серцях.
Мандан узяв Ліру за руку і високо підняв її. Натовп вибухнув радісними вигуками. Задоволена головна хранителька стиснула долоні.
— Це славетний день.
Уто відчув полегшення від того, що весілля закінчилося, але його розум уже був зайнятий думками про перемогу лорда Кейда. Нарешті він дозволив собі ледь помітну посмішку.
— Це славетний день.
95
Коли Ґлік знову прокинулася, вона не могла зрозуміти, де вона і що відбувається навколо. А ще вона відчула сильний потяг у серці, немов до неї протягнулася тонка рятівна ниточка. Дівчина заплющила очі, намагаючись втримати це відчуття сили, спокою, доброзичливості. Всередині кола. Поза колом.
Відкривши очі, вона бачила тільки темряву й зорі і відчула кислий запах у повітрі, то був нудотний сморід смерті з далекого минулого. Глибоко у своїй свідомості Ґлік почула ледь вловиме, схоже на шепіт, відлуння криків усіх, хто загинув тут, на цьому древньому полі бою.
Вона зрозуміла, що прокинулася на твердій землі в таборі, відчула біль у руці від порізу... кров! Потім дівчина згадала, як маг Івун поранив її своїм ножем з димчастого скла і зібрав її кров у чашу, щоб побачити її видіння. Ґлік відчула, як ці образи знову зринають у її свідомості, — драконове око у бездонній обсидіановій ямі та інша величезна, але безформна істота, яка була ще більш жахливою і ще більш дивною.
Мабуть, Івун кинув її сюди, щоб вона сама вийшла з трансу, в який занурилася, віддавши йому кров. Ґлік торкнулася порізу на руці, який був перев’язаний ганчір’ям, просоченим липкою червоною кров’ю. Вона спробувала сісти, але так, щоб не привернути до себе уваги, поки не зрозуміє, що відбувається навколо. Зараз та сама ніч чи вже наступна?
Видіння оточили її, затягуючи в глибокий сон, де їй продовжували снитися чужі переживання. Вона не могла позбутися цих образів; гірше того, вона не розуміла їх. Здоровою рукою Ґлік намалювала коло довкруж серця і черпала сили в цьому рухові, повторюючи свою мантру.
Охоронці-Люті патрулювали табір верхи на ауґах, від яких час від часу чулося форкання. Кілька полонених загинули під час спроби втечі, а вцілілі тепер сиділи, згорбившись, над ледь тліючими вогнищами, кутаючись у пошарпані ковдри. Деякі просто лежали на твердій землі, вдаючи, що сплять, і рахували години до того часу, коли їх знову змусять видобувати чорне скло. Чет сиділа неподалік, схрестивши ноги біля маленького вогнища, вдивляючись у жевріння головешок.
Серед сум’яття і жаху, що переповнювали серце Ґлік, вона раптом відчула несподівану силу. Дівчина притиснула здорову руку до грудей і, глибоко вдихнувши, заплющила очі. Тепер вона зрозуміла, що відчувала. Сердечний зв’язок! Це була Арі!
Ґлік вдивлялася у ясну зоряну ніч. Рівнина Чорного скла була мертвою, тому тут не було чутно нічних звуків полювання птахів або диких звірів чи навіть пісень комах. Єдине, що можна було почути, — це ауґи та охоронці-Люті.
Над головою промайнула тінь, швидко затріпотіли пташині крила. Тихим шепотом Ґлік покликала:
— Арі, ти тут! Кра, як я скучила за тобою.
Пташка-рептилія підлетіла ближче, але не видала ані звуку, навіть знайомого клацання і тріскотіння. Ска сіла в тінь біля Ґлік і змахнула темно-блакитними крилами. Серце дівчини наповнилося теплом, наче розтопленим медом. Вона простягнула здорову руку, щоб Арі сіла на неї, і погладила ніжно-блакитне пір’я та сапфірові лусочки. Арі поклала голову в складену човником долоню Ґлік, і з її горла долинуло тихе гудіння.