Шадрі помітила кров, що стікала з протилежного боку воронки, витікаючи з понівечених тіл у шкіряних обладунках. Вона впізнала блакитні туніки Співдружності, просякнуті густою червоною кров’ю.
Тон, здавалося, не бачив їх, коли протягнув їй руку.
— Давай я витягну тебе нагору.
Зап’ястя Елліель пульсувало від уколу золотою манжетою, а її рука горіла вогнем, який не згасав. Вона дивилася на іншого Хороброго, що стояв над тілом Кейда. Попри те, що ниций вельможа вже був мертвий, Елліель хотілося бити і бити його труп ногами за те, що він вчинив з нею. Але вона була Хороброю, а Хоробрі мають честь.
Ґант тримав свій палаючий реймер так, ніби не міг згадати, що з ним робити.
Елліель не рухалася.
— Ти збираєшся битися зі мною зараз? Ти знаєш, що твій лорд зі мною зробив?
Чоловік кивнув.
— Так, я знаю. Він знищив твоє добре ім’я. Він підмішав тобі наркотики і зґвалтував, а його ревнива дружина намагалася вбити тебе за те, що зробив він сам. — Його поцятковане віспою обличчя почервоніло, коли він подивився на дівчину. — Є ще щось?
Елліель була здивована.
— Можливо, але ти вхопив суть. В ім’я справедливості, в ім’я честі Кейд повинен був заплатити за свої злочини.
Ґант поглянув на рану, з якої здіймався дим.
— І він заплатив. — Хоробрий загасив полум’я свого реймера і розслаблено опустив руки, ніби навмисне залишаючи себе вразливим, якщо Елліель вирішить напасти на нього. Після миті вагань вона загасила свій реймер.
Під’їхав Ласіс, високо тримаючи свій вогняний меч. Він кинув погляд на тіло лорда Кейда, а потім пильно подивився на двох Хоробрих, намагаючись зрозуміти по їхніх обличчях, що тут відбулося.
Ґант продовжив, ніби розмовляючи сам із собою.
— Я був зобов’язаним Хоробрим лорда Кейда, і я робив, як він наказував... однак я пошкодував про своє рішення. — Він подивився на свою руку, яка ще недавно була охоплена яскравим полум’ям. — Тепер моє зобов’язання розірвано.
Елліель було гидко на душі, адже вона знала, що ще нічого не скінчилося.
— Уто ще гірший. Він завдав набагато більше шкоди, ніж цей нікчема. — Вона подивилася на поле битви навколо них, на всі ці марні смерті. — І він продовжує це робити.
— Я досить добре знаю Уто, — відказав Ґант. — Я був з ним на острові Фулкор, він не міг змиритися з тим, що Конндур запропонував союз ішаранцям.
Елліель відчула занепокоєння.
— Кожен Хоробрий знає про Валаеру, про те, що заподіяли нам ішаранці. Цей злочин не був покараний, за це ніхто ще навіть не брався.
— Це так, але конаґ вважав Лютих і Оссуса більшою загрозою. Я чув, як він розмовляв з емпрою під час їхніх перемовин, чув, як він пропонував перемир’я. Мені здалося, що емпра була готова розглянути цю ідею, проте Уто нічого не хотів чути. — Ґант замовк, ніби йому щойно спало щось на думку. — Насправді Уто був тоді вкрай розлючений... і він був останнім, хто бачив конаґа перед тим, як його вбили.
Невдовзі до них під’їхав король Колланан. Його обличчя й борода були забризкані кров’ю, з його бойового молота ще капали червоні краплі. Він їхав поміж приголомшених ворожих солдатів, не чіпаючи жодного з них.
Ласіс заговорив до Ґанта.
— Конндур був правий. Люті є нашим справжнім ворогом, і вони могутніші за всі армії Ішари разом узяті. З півночі насуваються крижані Люті, а піщані Люті таємно викрадають людей і тримають в рабстві. Після їх міжусобної війни — у якій ще невідомо, чи вдасться вижити людям, — вони хочуть розбудити дракона і влаштувати кінець світу.
Слухаючи свого Хороброго, Колланан зупинив Шторма перед Ґантом.
— Будеш битися разом з нами? Нам завищи знадобиться ще один Хоробрий.
Ґант зробив крок вперед і урочисто вклонився.
— Колланане Молоте, королю Нортерри, я вважаю, що конаґ Мандан видав злочинний наказ, пославши армію Кейда проти вас. Я знаю, що ішаранці нам не друзі, але завдяки крові Лютого, що тече у моїх жилах, я розумію легенди та спадок. — Він оглянув поле бою, освітлене поодинокими багаттями і сяйвом майже повного місяця. — І я знаю, на чиєму боці я повинен битися. — Він повернувся спиною до трупа Кейда. — Чи приймете ви мене на службу як вірного вам Хороброго?
Колланан подивився на тіло на землі, а потім глянув прямо в очі Хороброму.
— Я приймаю твою службу. Ставай до наших лав і долучайся до нас у справжній боротьбі за долю світу.
97
Після кількох годин швидкої їзди люди Рондо витягли кляп з рота Тафіри, адже тепер її крик вже нічим їй не допоможе. Солдати-зрадники пройшли навчання в кінноті Остерри, тож знали, як пробиратися крізь глухі ліси та виживати в дикій природі. Оскільки вони тікали з королевою, яку взяли в заручниці, то вибирали такий шлях північними землями, щоб нікому не попадатися на очі.
— Я не можу вирішити, кинути нам її до ніг конаґа Мандана зв’язану, як тварину, чи дозволити самій здатися на його милість, — міркував уголос Рондо.
Чоловіки, посміюючись, обговорювали його слова, водночас облаштовуючи табір у безлюдному сосновому лісі. Тафіра, сидячи на землі зі зв’язаними руками й ногами, мовчала, хоча всередині неї все кипіло. Вона трохи посунулася, щоб притулитися до великого каменя.
Двоє її викрадачів склали на галявині хмиз і розпалили багаття. Ніч була холодною, набагато студенішою, ніж Тафіра очікувала, і вона здогадалася, що це крижані Люті творять свої підступні чари, щоб проникати все далі щупальцями зими.
— Вам нічого сказати, моя прекрасна королево? — допитувався сержант Гідан, в кожному слові якого чулося глузування.
— Жодному з вас.
— Тоді нам і кляп не потрібен, — зауважив Рондо. Сидячи на поваленій колоді навпроти неї, капітан, невміло намагаючись залякати полонянку, гострив свій меч точильним каменем, який витяг з торби. — Навіть після всіх років, які ви прожили тут, я все одно чую ваш акцент.
Очі Тафіри метали іскри, якими можна було розпалити ще одне багаття. Вона пригадала, як охоронці замку вибігли на подвір’я, б’ючи на сполох, коли побачили, що солдати Співдружності тікають, викравши її.
— Ти знаєш, що мій король знайде вас. Він розтрощить твій череп своїм молотом.
Рондо засміявся.
— Хіба він вже не скоїв достатньо злочинів проти Співдружності?
Інші солдати порпалися у своїх торбах, діставали харчі, які знаходили в саквах. Гідан присів навпочіпки перед Тафірою, жуючи в’ялене м’ясо та солодкий пиріг. Голосно чавкаючи, він розмірковував:
— Їй і так вже кінець, капітане. Хоч вона й чужинка, в ній все одно є певна краса. Старша, ніж мені хотілося б, але... — Він чмихнув. — У мене ніколи не було ішаранки. А у вас?
Рондо похитав головою, і сержант наполегливо вів далі:
— Ми можемо зробити це всі по черзі, можливо, кілька сьогодні, а кілька завтра. Додому їхати ще довго. Доки дістанемося Конвери, у кожного з нас вже буде ішаранка. Ще й королева! Ви ж не допустите, щоб ми втратили такий шанс, капітане.
Рондо провів долонею собі по щоці.
— Нема причин, чому ми маємо доставити її недоторканною. Конаґу Мандану буде все одно.
Тафіра знала, що ці чоловіки схильні до пустопорожніх погроз, однак вона також бачила, наскільки змінився вираз їхніх очей за останній час. Вони були злі через те, що їм довелося пережити, розлючені тим, що король Колланан не відпустив їх додому ще кілька тижнів тому. Тафіра знала, що за звичайних обставин ці солдати не наважилися б заподіяти їй шкоди, але це були не звичайні обставини. Нічого вже не було звичайним з того дня, як крижані Люті напали на Лейк Бакал.
— Вона вродлива жінка, — визнав Рондо. Він підвівся з поваленого стовбура та прискіпливо оглянув її, як покупець, що оцінює товар підозрілого продавця.
Тафіра плюнула в нього, і він відсахнувся, сердито зиркнувши на неї.
— Якщо ви заподієте мені шкоду, — заявила Тафіра, — я буду нічого не варта як заручниця. Якщо мене хтось скривдить, мій коханий Колланан оголосить свою власну війну помсти, і вся Остерра заплатить за це.
Рондо спробував приховати почуття тривоги, викликане її погрозами.