Семі нагодувала емпру бульйоном, як змогла, а тоді сама жадібно накинулася на м’ясо, сири й фрукти, які Аналера принесла їй, проте не забула залишити половину тарілки Восу. Каптані взяв їжу, однак їсти не став. Його варта ще не скінчилася, але він продовжував слухати розповідь старої служниці. В її очах безпомилково читалася любов.
— Тоді, після початку останньої війни зі Співдружністю, — провадила далі Аналера, — емпрір Дака випав з того вікна і розбився на смерть. — Вона жестом показала на аркові вікна. — Ілуріс назвала це нещасним випадком, однак ми всі сприйняли це як диво.
Залишивши тацю, Аналера шанобливо вклонилася і пошкандибала до дверей.
— Я продовжую служити емпрі Ілуріс. Ви тільки скажіть, що вам потрібно, і я все зроблю.
— Я ціную вашу службу. Дякую вам.
З важким серцем Семі розмірковувала над тим, що їй зараз приблизно стільки ж років, скільки було Ілуріс, коли вона стала емпрою. Семі буде навчатися, водночас дбаючи про свою наставницю.
Після того, як старенька пішла, каптані Вос миттю проковтнув залишену йому їжу. Він підійшов до протилежного краю ліжка, схилився над подушками емпри. Семі відчувала емоції, які він випромінював.
Вос пішов на службу в ішаранську армію, бо в його сім’ї було надто багато зайвих ротів, щоб усіх прогодувати, але невдовзі після того його батьки, брати й сестри померли від важкого грипу. Емпра Ілуріс усиновила осиротілого юнака, зробивши його своїм прийомним сином, як і всіх бійців Яструбиної варти. Як і Семі.
Вос нахилився ближче і торкнувся щоки емпри напрочуд ніжним, майже інтимним жестом і прошепотів їй на вухо так тихо, що тільки Семі змогла його почути.
— Ми будемо пильнувати вас. — Сльози тремтіли у нього на віях. — Я не можу знову втратити свою матір.
20
На шляху до володінь лорда Кейда процесія конаґа перетнула ще три округи. Похмуре видовище добре слугувало меті Уто — розпалити вогонь для війни помсти, якої він так жадав.
Минаючи село за селом, Мандан повсякчас поглядав на північ з пожадливою іскрою в очах. Уто відправив уперед посланців, щоб сповістили про приїзд конаґа. Той здебільшого залишався сумним та задумливим, однак, здавалося, наповнювався силою щоразу, коли показував збережене серце свого батька враженим глядачам. Уто був задоволений його поведінкою.
Нарешті процесія досягла головного міста у володіннях Кейда. Лорд уже скликав свій народ, тож селяни, ремісники та купці, а також власні солдати лорда Кейда вишикувалися уздовж вулиць, що вели до невеликого святилища пам’яті.
Сам вельможа, холодний і вродливий, чекав біля головного входу, одягнений у блакитний плащ і жилет із золотими ґудзиками поверх сорочки з мереживними манжетами і коміром. Його каштанове волосся спадало довгими гладкими пасмами, а борода була підстрижена так акуратно, що підкреслювала виразні обриси його обличчя.
Конаґ Конндур упродовж багатьох років і не здогадувався, якою силою володів лорд Кейд і наскільки великою була його власна армія. Хоча васальний лорд сплачував нечувані податки морськими перлами, добутими в глибинах моря під стрімкими скелями, Конндур ніколи не питав про їхнє походження. Уто зробив усе можливе й неможливе, щоб зберегти таємницю, ще й виставивши у всьому винною Елліель. Його непокоїло, що до неї повернулися спогади; гірше того, вона розповіла про влаштовану ними схему королю Нортерри Колланану. На щастя, Мандан уже зрозумів суворі реалії, які Конндур Хоробрий, виявившись занадто м’яким, прийняти не зміг.
Стоячи перед святилищем пам’яті, леді Альмеда робила все, щоб у порівнянні з нею її чоловік виглядав м’якосердим і стриманим. Її розмальоване обличчя та волосся, заплетене в прикрашені коштовностями коси, робили зарозумілу леді більше схожою на сповнений пихи манекен, ніжна справжню жінку. Уто згадав свою дружину Мареку, яка не потребувала такого крикливого несмаку, щоб бути красивою та сильною. Її обличчя, яким він востаннє його побачив, назавжди закарбувалося в його пам’яті...
Кейд стояв поруч зі своїм новим Хоробрим, потворним чоловіком на ім’я Ґант, який теж був з ними тієї страшної ночі на острові Фулкор. У нього було їжакувате волосся, важкі брови та кривий ніс, який виглядав так, наче його ламали багато разів. Щоки були всіяні слідами віспи. Альмеда обрала Ґанта спеціально через його неоковирний вид, бо Кейд занадто вже понадився на вроду Елліель. Уто в душі зневажав леді Альмеду, бо її зарозумілі ревнощі перетворили просту незручність на велику проблему, яку він був змушений вирішувати.
Зараз лорд Кейд вийшов уперед і вклонився молодому конагу, не звертаючи уваги ані на Уто, ані на білого коня, не кажучи вже про натовп.
— Ласкаво прошу до мого округу, Володарю. Дозвольте виказати вам повагу від імені ваших вірних підданих, а також висловити вам наше співчуття і гнів за жахливий злочин, скоєний проти вашого батька.
Мандан, спробувавши відповісти, затнувся. Його обличчя затьмарив сум, голос надломився, але він продовжив.
— Ми пам’ятаємо спадок Конндура Хороброго, і ми ніколи не повинні забувати, що з ним зробили ішаранські тварюки. — Мандан спішився, перекинув через плече підбитий хутром плащ і підійшов до білого коня. Він поклав руки на прикрашену коштовностями скриньку, спрямувавши погляд на міське святилище пам’яті. — Це кінець нашого шляху.
Конаґ розв’язав шкіряні ремінці, що кріпили скриньку до сідла, потім підняв кришку. Лорд Кейд, його Хоробрий та його дружина наблизилися, щоб поглянути на жахливий вміст скриньки. Після того, як вони належним чином висловили свої гнів і горе, Мандан повернувся, щоб показати збережену реліквію натовпу.
— Я залишу серце мого батька тут, і ваш хранитель зможе виставити його на видноті для всіх. Пам’ятайте, що з ним сталося, і розкажіть про це всім, кого знаєте.
Кейд гордовито напнув груди.
— Для нас велика честь стати постійним домом для такого безцінного подарунка.
Ґант вніс скриню у відчинені двері святилища, за ним рушили Мандан і леді Альмеда. Уто трохи відстав, щоб опинитися поруч з Кейдом, і, коли вони увійшли до дерев’яної будівлі, сказав:
— Щойно церемонія закінчиться, конаґ захоче побачити табір з полоненими.
Після того, як Мандан і Уто влаштувалися в маєтку Кейда, вони разом з хазяїном і його Хоробрим виїхали ґрунтовою дорогою на північний схід. Проїхавши кілька миль, Уто відчув запах солоного повітря і прохолоду від щільного туману, які посилювалися з наближенням до узбережжя. День був вітряним, однак не був неприємним.
Їдучи поруч з Уто, Мандан дивився уперед, затуляючи очі від вітру, нетерпляче чекаючи, коли ж уже побачить табір рабів. Його щоки пашіли.
Незабаром велике військове містечко перекрило їм проїзд по дорозі, що вела до мисів. Сотні піхотинців, лучників і кавалеристів власної армії Кейда жили тут у полотняних наметах і дерев’яних бараках.
Кейд, пустивши коня риссю, провів їх головною вулицею. Солдати зупинялися та шанобливо виструнчувалися, коли повз них проїжджали лорд із супутниками, а потім поверталися до своїх бойових вправ. Багатство, отримане завдяки видобутку морських перлів, дозволяло утримувати таку велику постійну армію, щоб захищати володіння Кейда від заздрісних лордів-сусідів, хоча вже багато років ніхто не наважувався кинути йому виклик. Уто був певен, що ця приватна армія стане дуже важливою частиною війська Співдружності в боротьбі проти ішаранців.
Конаґ і його супровід проїхали крізь військове містечко і невдовзі дісталися примітивного табору, оточеного парканами, дерев’яними вежами та встромленими в землю загостреними кілками, що були спрямовані не назовні, для захисту від загарбників, а всередину, щоб не дати полоненим утекти.
Ґант їхав, згорбившись у сідлі на своєму сірому коні, натомість Кейд сидів прямо і впевнено. Мандан на всі очі роздивлявся навкруги, вони тим часом, проминувши охоронців Кейда, в’їхали до табору. Він скинув з плечей свій теплий плащ, щоб продемонструвати накидку і туніку конаґа.