За огорожею люди виглядали, немов пошарпані ляльки — одягнені в лахміття, з розкуйовдженим волоссям, геть брудні. Самі тільки ішаранці. Хоча Кейд мав можливість належним чином їх годувати і одягати, полонених навмисно тримали в злиднях, і Уто погоджувався, що ці тварини заслуговують на життя в загонах. Шістдесят чоловіків і жінок, що зібралися з усього табору, дивилися порожніми поглядами на відвідувачів, які зупинилися на галявині.
— Основна група зараз на скелях, збирає перлини, щоб заробити собі на прожиток, — пояснив Кейд. — Незабаром ці їх змінять.
Мандан окинув ішаранців безжальним поглядом. З його одягу вони одразу зрозуміли, що цей молодий чоловік — дуже поважна особа. Очі полонених широко розкрилися, сповнившись надії, вони мовчки благально вдивлялися у нього, але він не відповів.
— Подивись на них, Уто. Ти бачиш, наскільки вони огидні, їхнє волосся, вираз облич. Я впевнений, що у їхніх головах самі лихі думки.
— Звичайно, Володарю, так і є, — відповів Уто.
Ґант рохнув, що, схоже, мало, означати згоду.
З протилежного краю табору наближалися вершники, які тягнули за собою відкритий дерев’яний віз. Кейд насупився і рушив зі своїми супутниками вперед, щоб перестріти щойно прибулу групу.
— Робітникам ще надто рано повертатися зі скель. До припливу ще кілька годин.
На дні воза лежав, розкинувши руки, напівголий ішаранець. Його шкіра була вкрита синцями і глибокими порізами. Червоний рубець оперізував щиколотку. Череп був проломлений, одне око стирчало, мов напів-зварене яйце.
Побачивши це, бранці застогнали. Деякі відсахнулися від воза, інші, приголомшені, навпаки подалися вперед.
— Схоже, його побили розбійники, — сказав Мандан одному з вершників.
— Замість того, щоб спуститися кам’яними сходами до води, він кинувся зі скелі й розбився об каміння.
— Ледачий боягуз, — додав інший вершник.
В’язні збилися докупи, намагаючись не дивитися на тіло. Деякі ридали, інші стояли мовчки, хитаючи головами.
Уто холодно промовив:
— Я здивований, що ви завдали собі клопоту принести сюди тіло. Чому б не віддати його морю?
Ґант зауважив хрипким голосом:
— Мій лорд вважає, що видовище скалічених трупів стримає інших від подібних учинків.
Кейд скривив губи й звернувся до Мандана:
— А тепер я втратив ще одного робітника, Володарю.
Нещасні полонені спробували підступити ближче до конаґа.
— Зжальтеся, пане, ми не винні! — благав один чоловік. — Ми нічого не зробили! Я лише бідний рибалка. Почуй нас, убережи нас! Ми не заслуговуємо на таке. — Рибалка простягнув руки, показуючи вкриті брудом, мозолями і кров’ю долоні. — Ми не винні.
— Не винні? — Мандан накинувся на нього. — Ваші люди зарізали мого батька! — Він зиркнув на Уто, і Хоробрий знав, що робити.
Не вагаючись ані миті, Уто схопив чоловіка за голову і крутнув, зламавши йому шию, немов зірвав виноград зі стебла. Нещасний в’язень упав, і Уто відкинув його. Люди, нажахані побаченим, відступили.
Кейд несхвально зітхнув.
— І ось ще один мертвий раб. Вони потрібні нам живими, Уто, щоб вони могли продовжувати працювати.
Мандан роздратовано кинув:
— Ми скоро вирушимо на війну. Тож у нас буде вдосталь нових в’язнів.
Хвилі з гнівним гуркотом розбивалися об підніжжя скель. На зарослій травою ділянці, відкритій усім вітрам, були встановлені полотняні намети і сортувальні кошики. Ішаранські нирці мали на собі лише пов’язки на стегнах, а в руках тримали тупі ножі для роботи. Мотузки навколо щиколоток не давали їм утекти.
Без остраху Мандан підійшов до стрімкого урвища, щоб подивитися на чорні рифи далеко внизу. Уто стояв поруч, захищаючи його. Мокрі скелі поросли мохом і були всіяні м’ясистими наростами морських рослин. Полонені ішаранці спускалися до води вузькими сходинками, подекуди тримаючись за залізне поруччя в особливо небезпечних місцях. Прибій пінився навколо скупчень скель унизу.
Раби видобували молюсків у затоплених закутках і тріщинах, наповнюючи сітки вкритими наростами мушлями, які потім сортували у кошиках нагорі. Бурхливі хвилі розбивалися навколо робітників. Хоча вони й намагалися втриматися на одному місці, прибій ударяв їх об скелі. Ніхто не співчував їхнім стражданням. Вже точно не Мандан.
Лорд Кейд підійшов до них і також став на краю скелі.
— Ці робітники купують їжу для своїх сімей у головному таборі. Якщо вони не добудуть для мене перлів, їхні близькі не матимуть що їсти. — Він посміхнувся. — Це дієва система.
Ґант видав глухий гортанний звук, але нічого не сказав.
— Саме цього вони заслуговують, — промовив Мандан.
Хвиля з гучним гуркотом вдарилася в скелі, здійнявши хвіст бризок. Одного нирця підхопило зворотним потоком і кинуло, мов тонучого щура, на чорний риф. Коли хвиля відступила, він уже хитався на воді обличчям вниз, стікаючи кров’ю. Кейд голосно зітхнув.
— Скоро нам знадобляться нові робітники, — без сарказму зауважив Ґант.
21
З оглядового майданчика замку Баннрії відкривався прекрасний вид на прилеглі землі. Коли Адан ступив на плаский дах замку, був сонячний і вітряний день. Король Колланан, одягнений у підбиту хутром куртку, що була занадто теплою для клімату Судерри, піднявся вслід за Аданом. Його розпущене волосся розвівалося на вітру, бо він не носив ані корони, ані королівського вінця. Коля підняв погляд на небо.
— Ти приходиш сюди вночі? Чи бачив ти останнім часом падучі зірки? Якщо бачив, то чи вирішив, що вони означають?
Пенда підійшла до двох чоловіків, що стояли на оглядовому майданчику. Її зелений ска сидів у неї на плечі, похитуючись, щоб утримати рівновагу.
— Вони можуть означати, що всесвіт розлітається на шматки. — Вона намалювала коло над своїм серцем.
— Іноді здається, що так і є, — зізнався Адан, але він не дозволить нещодавнім невдачам його зламати. Натомість він думав про те, заради чого він повинен жити, — про свою дружину, майбутню дитину, свій народ — і про те, як йому знайти спосіб їх урятувати.
Ксар швидко протріскотів якусь свою пісню, і його грановані очі заблищали, коли він поглянув на лінію бурих гір, що межували з пустелями за ними. Ска здійнявся в повітря й облетів навколо стягів, що маяли на верхівці вежі.
Раптово здригнувшись, Пенда показала на захід.
— Це знову наближається. Ще один передвісник.
Удалині, аж біля обрію, з гір котилася велика пилова хмара, обрисами схожа на ковадло отруйного диму. Щось наближалося до них над пагорбами. У Адана пересохло в горлі, а Колланан вигукнув:
— Кров предків!
Попередня пилова буря, що прийшла з Печі, здавалася величезним чудовиськом із вітру та пилу, а ця була набагато меншою, ніби окремою масою здійнятого піску, що неслася крізь узгір’я. Вона рухалася по неприродно прямій лінії, маючи цілком очевидну кінцеву точку свого шляху.
— Воно прямує сюди, — мовила Пенда.
Колланан почухав бороду.
— І часто таке трапляється? — запитав він.
— Тільки в найгірші дні, — відповів Адан.
Поки пиловий вихор, наближаючись, котився до Баннрії, Адан повів своїх супутників униз, щоб зустріти його на краю, міста. Загін стривожених вартових Стяга стояв біля закритих воріт і товстих кам’яних стін. Капітан Ельціор, командир вартових Стяга, доповів Адану:
— Ворота надійно зачинені, а стіни повинні витримати бурю, Володарю.
— Це не природна буря, — сказав молодий охоронець Сінан, брат зброєносця Гома, — але вона набагато менша за останню.
— Ця буря має іншу мету. Я це відчуваю, — відказав Адан. — Однак ми зустрінемо її і побачимо, що збираються робити піщані Люті. — На вражені погляди вартових Стяга король відповів: — Зараз не в моїх інтересах протистояти королеві By. Ми ж союзники і добрі друзі, чи не так? — Його сарказм був цілком очевидний. Він знав, що королева полюбляє хизуватися своєю владою, як вона вже робила це раніше, і він не хотів провокувати її. — Відчиніть браму! Подивимось, що задумав цей пиловий диявол. — Хоч він і намагався виглядати сильним поруч зі своїм дядьком — теж королем, — Адан не був таким упевненим, як намагався здаватися.