— Це моє волосся. Це мої очі, — сказав Тон. — Це я. Я прийшов тому, що сподіваюсь знайти тут певні знання. Я хочу вивчити записи історії піщаних Лютих і ваші легенди. Я хочу дізнатися, чи є частиною цього.
By звернулася до магів, що стояли за нею біля головного входу.
— У нас є стародавні записи, але я не переглядала їх дуже давно. — Вона обійшла навколо нього, зацікавлено вдивляючись. — А що це за знак на твоєму обличчі? Ти досить гарний, але цей малюнок...
— Це руна забуття, — втрутилася Елліель, ніби захищаючи Тона. — Як і в мене. — Вона торкнулася свого обличчя.
— Ти всього лише напівкровка, — презирливо посміхнулася королева. — Ми знаємо, хто ти.
By не виявляла до Елліель більше жодного інтересу, але та продовжила.
— Мій народ, інші Хоробрі, зробили це зі мною... проте ми не знаємо, як хтось зміг здолати Тона і змусив його страждати від такого закляття.
— Я нічого не пам’ятаю, — сказав Тон, — але я хочу дізнатися, хто я або що я. — Він зробив паузу. — Є припущення, що я можу бути самим Куром.
By засміялася.
— Таке може припустити лише дурень! Кур довірив Лютим їхню місію, а потім зник зі світу. Він не повернеться, поки ми не викорінимо зло, вбивши Оссуса.
— Он як! — голос Тона прозвучав весело. — Оссус ворушиться у горах Хребет дракона. Гора Вада розкололася і вивергає вогонь. Я сам там був, унизу... — Його голос затих, а потім знову пожвавішав. — Кур, мабуть, дуже зрадіє, якщо дізнається, що ви і крижані Люті нарешті готові битися з драконом.
Королева By, здавалось, була готова вибухнути від гніву, але стрималася.
— Спочатку ми повинні знищити крижаних Лютих. Ми не можемо дозволити їм отримати частину ідеального світу.
— Он як, — відказав Тон.
— Йдіть за мною. Далі ми поговоримо вже всередині палацу. — By повернулася, слабкий піщаний вихор закружляв навколо неї, і вона повела гостей у високий суворий палац.
Головна галерея являла собою печеру зі склепінчастою стелею, яку підтримували товсті кам’яні колони, що здіймалися прямо з незайманого піску. By, рухаючись велично і плавно, підійшла до свого трону на підвищенні, інші намагалися не відставати. Її сліди самі собою стиралися на м’якій піщаній поверхні, а коли Адан і Колланан ступали за нею, їхні чоботи занурювалися в пісок по щиколотку.
Перш ніж королі встигли заговорити, By опустилася на свій трон із пісковина й звернулася прямо до Тона.
— Яке місце ти займаєш в історії Лютих? Ти пам’ятаєш щось про війни? — Вона витягнула пальці, змушуючи піщинки кружляти по гладкому полотну піску, утворюючи потрібні їй фігури. З’явилися армії на марші, потім вони зійшлися у жорстокій битві.
— Я не пам’ятаю, щоб вони були такими, — відповів Тон.
— Ми зберігаємо письмові свідчення про ті війни і нашу болісну історію... про Кура та його справжнє кохання — Раан, яка мала стати матір’ю його досконалої дитини... поки її не отруїла підступна сестра. — Її обличчя перекосило від люті. — Ось що стало причиною всіх воєн.
На запиленому полотні армії нищили одна одну, аж поки все, що від них залишилося, — це Випалена вщент пустка. By спостерігала мовчки, а потім посміхнулася.
— А тепер наша раса знову прокинулася, тож ми можемо знищити ді тей Сут.
Посеред підлоги виникла велика опуклість, схожа на піщану дюну, яка перетворилася на гірський хребет, вкритий лускою. Наостанок з’явилася голова дракона, що відкрила величезну пащу з іклами, бризкаючи пилом.
— Після того ми можемо знищити Оссуса. — By посміхнулася Тону. — Ти битимешся на нашому боці проти ворога? Як скаже тобі король Адан Старфолл, мені подобається мати потужних союзників.
Адан напружився, не знаючи, як Тон відповість, адже той знав і про трудовий табір, і про те, що піщані Люті робили з людьми, які потрапляли в полон.
— Я вам не ворог, — обережно відповів Тон, — але й не союзник. Я... чекаю.
By підібгала губи.
— Ти надзвичайно гарний.
Елліель наїжачилася, готова до бійки, але Тон не збентежився.
— Я радий, що моя зовнішність вам подобається.
— Можливо, такий же гарний, як і сам Кур? — By задумливо зітхнула. — Зрештою, може ти й правий.
Хоча це зауваження мало прозвучати насмішкувато, Тон сприйняв його серйозно.
— Можливо, так і є.
28
Будівництво храму Маґніфіка значно просунулося, але Кловус вважав, що робота рухається недостатньо швидко. Навіть після того, як він зібрав матеріали й робітників з усієї Ішари, нетерпіння роз’їдало його зсередини, мов отрута. Він хотів довести свою перемогу. І він знав як.
На великій площі юрмилися робітники. Вони тягнули на майданчик цебра з розчином, штовхали тачки з цеглою. Вози, запряжені мулами, котилися по бруківці, розвозячи бочки з водою для робочих, але ті ледь зупинялися, щоб наскоро ковтнути з черпачка, і поверталися до праці. Дерев’яні котки змащували рідкою глиною, щоб пересувати кам’яні блоки, кожен розміром з віз. Десятки чоловіків були потрібні для перетягування кожного такого блоку, блок за блоком, годину за годиною.
Жрець хотів, щоб будівництво йшло ще швидше, ніж зараз. А згаяний час він міг надолужити лише за допомогою божка.
Коли ця ідея спала йому на думку, верховний жрець не вагався ані миті. Стоячи біля макета Маґніфіки і роздивляючись, як виглядатиме завершений храм, Кловус заплескав у долоні і закричав, перекриваючи шум метушливої площі і злякавши бригадирів, що стояли поруч.
— Всі роботи мають бути зупинені, негайно! Стійте, зупиніться.
Виснажені робітники поверталися до нього, кліпаючи від здивування.
Він знову крикнув:
— Усім робітникам — покинути майданчик Маґніфіки. Сьогодні вам більше не потрібно працювати.
— Але, верховний жерче, — почав було ур-жрець Доно, — ми не можемо дозволити собі зволікати. Усі ці бригади набрали темп...
— ... який померкне в порівнянні з тим, що я збираюся зробити. — Кловус посміхнувся. — Просто дивіться.
Хоча жерці й робітники були спантеличені, вони підкорилися його наказу. Начальники гукали своїм бригадам, щоб ті припинили роботу. Кловус згорав від нетерпіння.
— Скажіть їм, щоб поквапилися.
Звуки гонгів рознесли цю звістку по всій площі. Знесилені брудні робочі кидали свої інструменти, залишали розчин і цеглу. Сотні розгублених, вкритих пилюкою робітників спускалися з риштувань і пандусів і відходили за межі величезного будівельного майданчика.
Кловус, облизавши губи, дозволив енергії всередині себе наростати. Він відчував зв’язок із серепольським божком, відчував, як той ворушиться під розлогим фундаментом храму. Великий божок був неспокійним, голодним, прагнув щось робити.
Кловус уже деякий час не випускав головного божка на волю. Йому ніколи не дозволялося досягти всього його потенціалу, і зараз це буде лише початком. Із зростанням храму Маґніфіка зростала і сила божка.
Нарешті будівельний майданчик спорожнів, і над безладом кам’яних блоків та нагромадженнями цегли повисла відчутна всім напруга. Другий ярус східчастої піраміди поступово набував потрібної форми, основу для третього вже було закладено, але мине не один тиждень, перш ніж буде завершено наступний рівень.
Люди щодня збиралися, щоб помолитися за Ілуріс, але жрець покаже їм справжню силу їхньої віри і явить саме те, що вони давали йому. Люди вірили у свого верховного жерця, і ця віра дозволяла йому робити буквально все.
Замолоду Кловус був служкою, потім молодшим жерцем, згодом піднявся до головного жерця храму в гавані. А тепер, завдяки сильній спорідненості з божками, він став наймогутнішим жерцем Ішари. Віра, яку люди використовували, щоб створювати та зміцнювати божків, була пов’язана з його власною вірою в те, що могли робити божки.