Робітники, спотикаючись, добрели до місця зупинки, і Ґлік відчула холодок, вглядаючись у похмуру місцину. Армії Лютих, що зійшлися тут у битві, випустили неймовірної сили хвилі магії, знищуючи одна одну та сотні тисяч людських піхотинців. Димчасте скло утворилося з дивовижного сплаву каміння та цілих міст, крові Лютих і людських кісток.
— Я це відчуваю. — Чет торкнулася свого серця. — Можливо, хтось із моїх предків бився і загинув тут.
— Кра, здається, тут половина світу воювала і загинула, — відказала Ґлік.
Маг підвищив голос, змушуючи рабів слухатися його.
— Стаємо табором тут, скраю. На світанку почнемо розкопки. Поки що відпочивайте.
Коли Ґлік була тут раніше, вона знайшла порожній намет утаука-шукача, що прийшов збирати просочений магією обсидіан. Звали його Босус, як було записано в щоденнику, який вона знайшла. Босус випадково порізався і стік кров’ю, зовсім один на цій примарній рівнині. Ґлік поховала його всередині ідеального кола з каменів, а потім принесла щоденник до найближчого табору утауків — щоб його життя і спадок ніколи не були забуті.
Згадавши, яким смертельно небезпечним може бути чорне скло, Ґлік пробурмотіла:
— У темряві тут краще не блукати.
— Тут узагалі краще не блукати, — відповіла Чет.
На землю опускалася ніч. Ґлік оглядала відкриту місцевість навколо, шукаючи спосіб боротися або втекти. Вона намагалася набратися духу, переконуючи себе, що це місце краще, ніж жорстокий невільничий табір у каньйонах.
Завтра, можливо, вона почуватиметься інакше.
Тієї ночі Ґлік лежала на твердій землі, слухала, як стогне суховій, немов самотні привиди, і дивилася в небо. Піщаних Лютих чути не було, тож вона не знала, чи вони сплять. Ауґи рохкали, жуючи суху траву та будяки.
Магія, що вирувала довкола, увірвалася в її сни. Навіть якщо Оссус і спав під горами, його зло не дрімало. Воно просочилося назовні і проникло в серця Лютих, розпалюючи ненависть одне до одного, та штовхало до жорстокості людей.
Це було однією з тих причин, чому Ґлік полюбляла бувати наодинці...
Їй снився велетенський могутній дракон. Коли вона вкрала яйце Арі з гнізда, то побачила величезне око рептилії, що ворушилося за смоляною оболонкою в горах. Що це було?
Ґлік прокинулася серед ночі, підняла очі й побачила, що зірки затьмарив гігантський силует з величезними крилами, нависаючи над світом, проте коли вона моргнула, то зрозуміла, що це всього лише хмари. Вона відчула сильний біль у серці, сподіваючись, що це був лише нічний кошмар.
А на світанку над галовою пронеслися маленькі тіні. Це були ска. Дівчинка скотилася з ковдри і підскочила, махаючи їм руками.
— Ми тут!
У неї не було сердечного зв’язку з цими дикими птахами-рептиліями, але Арі іноді любила вільно політати зі своїми дикими товаришами. Знаючи, що ска можуть відчувати її, Ґлік знову махнула рукою, намагаючись привернути їхню увагу.
Охоронці-Люті відреагували на ска інакше.
— Маленькі дракони! — гаркнули вони.
Івун підняв здорову руку і скрутив пальці. Здійнявся вітер, Його сильний порив ударив птахів-рептилій, мов батогом, збиваючи їх у безладну купу. Воїни Лютих натягували луки, лаштували стріли з кам’яними наконечниками.
Дикі ска, розмахуючи широкими крилами, намагалися піднятися вище. Стріли Лютих злетіли вгору, на більшу висоту, ніж здавалося можливим. Одна стріла влучила у хвіст птаха-рептилії, вибивши з нього жмут пір’я. Ска несамовито бив крилами, намагаючись утекти. Ще дві стріли влучили в цілі, і пара мертвих істот впала з неба.
— Ні! — Ґлік кинулася до воїнів, але Чет схопила її за плече і втримала. Ґлік знову застогнала. — Ні!
Наступні кілька стріл не досягли цілі, але Люті продовжували стріляти, поки не влучили, — ще три ска впали на землю. Пернаті тушки опустилися на рівнину Чорного скла. Задоволений, Івун кивнув своїм воїнам.
— Шпигунів більше нема.
Ридаючи, Ґлік притиснула руки до грудей, відчуваючи всередині сердечний зв’язок, коли тягнулася до Арі. Вона давно мріяла побачити свою прекрасну ска, але тепер лише сподівалася, що її товаришка триматиметься подалі.
33
Коли один з військових кораблів повернувся в гавань Сереполі, його прапори сповіщали про перемогу. Люди кинулися до причалів, щоб почути, як ворога було вигнано з острова Фулкор. Містяни скупчилися вздовж набережної, заповнивши райони складів та рибний ринок.
— Почуй нас, убережи нас!
На відкритій ринковій площі зібралися віряни, сповнені бажання привітати свого божка і жерця з поверненням додому. Рибалки, теслярі й купці зазвичай відвідували храм у гавані, щоб принести жертви, але після відплиття ішаранських кораблів на острів Фулкор храм стояв порожній.
Військовий корабель наблизився до головного причалу, його червоно-білі вітрила були туго напнуті сильним вітром, який здійняли ур-жрець Ксіон та його божок. Залізний кулак тарану на носі корабля стримів уперед — як символ перемоги.
У супроводі кількох ур-жерців верховний жрець Кловус поспішав до причалів. Він очікував лише повної перемоги, тож йому було приємно бачити, що корпус і вітрила корабля майже не постраждали: на них виднілося всього кілька плям від диму. Він засміявся. Битва, схоже, стала цілковитим розгромом для ворога! Божок з гавані зробив свою справу.
Шість інших військових кораблів, як планувалося, мали залишатися на острові Фулкор, щоб зміцнювати їхні сили у фортеці. Та все одно Кловус збирався відправити туди підкріплення, щоб Фулкор більше ніколи не потрапив до рук безбожників.
Кловус знав, що божок у трюмі буде голодним, і він заслуговує на винагороду за все, що зробив. Народ нагодує його своїм потом, своєю важкою працею, своїми молитвами і своєю кров’ю. Він уже відправив кількох служителів у храм гавані, щоб вони були готові збирати пожертви.
На носі корабля стояв капітан у бандані, що свідчила про його статус. Матроси і солдати, які юрмилися біля поручнів, здіймали руки, приймаючи вітання від нестямного натовпу. Кловус відчував, як до Сереполя повертається радісне піднесення, настільки сильне, що люди можуть навіть забути про своє занепокоєння здоров’ям емпри Ілуріс, і їхні молитви більше не будуть спрямовані не туди, куди слід.
Матроси кинули трапи, щоб екіпаж міг зійти на берег, і натовп вітав їх, немов близьких друзів. Кловус знав, що жодному з бійців, які повернулися з походу, не бракуватиме їжі та напоїв і жоден з них не спатиме наодинці, хіба що сам цього захоче. Ур-жерці з повагою вклонилися, коли бійці пройшли вздовж причалу і занурилися у вируючу метушню портового натовпу.
Дошки корпусу судна стогнали, палуба гойдалася, хоча море в гавані було спокійним. Кловус відчував невгамовну силу, сховану у вантажному трюмі. На високій палубі стояв ур-жрець Ксіон, його каптан був подертий, волосся брудне і скуйовджене, обличчя в синцях. Він виглядав і виснаженим, і втомленим, і радим повернутися додому.
Кловус підібгав губи. Значить, це була важка битва...
Ксіон залишався на борту, вгамовуючи істоту в трюмі, поки всі інші не зійдуть з корабля. Коли нарешті навколо корабля запанувала тиша, наче проникнута туманом якогось передчуття, він вигукнув:
— Мій божок утомився, верховний жерче. Ми обидва раді опинитися вдома, де зможемо відпочити.
— І де ви зможете відсвяткувати перемогу! — мовив Кловус. — Ходімо, я проведу вас до вашого храму на очах у всього народу. — Він відчув, як істота затремтіла, передчуваючи, що повернеться до свого затишного помешкання за дверима заклинання. — Після того, чого ви досягли на острові Фулкор, багато людей проллють свою кров, щоб зміцнити божка.
Віряни були готові до нових пожертв, коли божки здійснювали дивовижні подвиги заради них. Жертви в Маґніфіці, наприклад, зросли більш ніж удесятеро, після того як на очах у людей божок збудував цілий рівень храму.
Ксіон відкрив люк, піднявши важку ляду, а потім дозволив їй упасти на палубу. Зсередини схожого на печеру трюму з бурчанням неохоче ворухнулися дим та вітер, і виринуло схоже на грозу божество, простягаючи свої відростки. Кловус побачив, що божок гавані зовсім ослаб, і це викликало у нього смуток і занепокоєння. Істота котилася і гуркотіла над палубою корабля, рухаючись за ур-жерцем Ксіоном, який став спускатися по трапу. Кловусу це нагадало небезпечного, але слухняного гончака, що ходить по п’ятах за своїм господарем.