— Дорогу!
Кловус впізнав у посланці, що був одягнений в зелено-коричневе вбрання із символами Тамбурдинського округу, помічника тамтешньої жриці.
Співи урвалися, і шум натовпу стих, перетворившись на шепіт, коли вершник, поспішаючи до верховного жерця, вигукнув свою звістку раніше, ніж дістався кам’яних сходів.
— Варвари напали! — Його голос був хрипким, наче він уже занадто багато кричав. — Гетррени заполонили Тамбурдин!
Кловус сполохано відвернувся від жертовного вівтаря. Поруч з ним один з його ур-жерців прошепотів, ніби прикликаючи демона:
— Гетррени, верховний жерче!
Ці жорстокі варвари вбивали мисливців, грабували та спалювали села, намагалися зруйнувати стіни головного міста Тамбурдина. Під час їхнього останнього набігу, який очолювала Маґда, потворна груба жінка, Кловус і жриця Нере випустили на них місцевого божка, спрямувавши всю цю масу гніву й дикої енергії на те, щоб зупинити набіг. Божок прогнав гетрренів назад у дикі ліси, і Кловус сподівався, що Маґда засвоїла цей урок. Очевидно, що ні.
Однак тепер він зрозумів, що ця звістка давала йому нову можливість — чудовий привід відволікти людей від турбот про емпру. Здійнявши руки і швидко все обдумавши, Кловус закликав натовп до тиші. Домчавши до новозбудованих сходів храму, втомлений гонець зісковзнув із сідла, вхопившись за гриву коня, щоб не впасти. Сам кінь здригався, ледве тримаючись на ногах.
Кловус спустився назустріч розчервонілому вершнику, який випалив:
— Верховний жерче, вони спалили віддалені села, вдарили по міських стінах! Жриця Нере ще раз спробувала налякати їх божком, але з лісу вискочило ще більше гетрренів. Сотні наших людей було вбито, і їй довелося відкликати божка. Вона благає вас про допомогу.
— Почуй нас, убережи нас! — відгукнувся натовп.
Кловус уже збагнув, який це прекрасний спосіб відволікти увагу людей, і це точно змусить народ припинити перешіптування про зникнення емпри Ілуріс. Над ними нависла зовнішня загроза, навіть ближча, ніж Співдружність.
— Поки ми готуємося до війни з безбожниками старого світу, Ішару атакують з іншого боку! Я мушу захистити нас від усіх ворогів. Емпри Ілуріс поки що немає, але моліться, щоб вона повернулася.
Отже, нехай це буде для них єдиним поясненням.
— Почуй нас, убережи нас! — виголосив він, і покірний натовп повторив його слова.
— Як тільки будуть виконані необхідні приготування, я вирушу на південь із загоном ішаранської армії, щоб допомогти захистити Тамбурдин разом з їхнім божком. — Підкреслюючи свою значущість, він додав. — Я, ваш верховний жрець, протистоятиму самій Маґді.
Кловус посміхнувся з цілковитою впевненістю. Ніщо так не могло відволікти увагу країни в скорботі, як справжня битва. Армія на марші справлятиме яскраве враження, коли буде проходити крізь округи Ішари, щоб протистояти новій загрозі. Однак солдати будуть потрібні лише для виду. У Кловуса була інша ідея. Ці варвари могли виявитися надзвичайно корисними.
49
Прямуючи з Тоном на північ, до земель крижаних Лютих, Елліель усвідомила, що їхнє завдання небезпечне, навіть безрозсудно сміливе. Проте король Колланан був готовий ризикнути заради крихітного шансу врятувати свого онука, а Тон конче хотів дізнатися більше про історію Лютих і про себе самого.
Їхні міцні північні коні були звичними до холоду, а Елліель надягла побільше теплого одягу на додачу до свого чорного однострою. Вони їхали тихими дорогами, оминаючи озеро Бакал і прямуючи просто до замерзлих земель. Клапті снігових заметів укривали землю між рідкісними безлистими деревами.
Тон, що їхав поруч із нею, був настільки впевненим і безстрашним, що міг здатися легковажним, але Елліель знала, що не варто його недооцінювати. Як Хоробра, вона теж не була беззахисною.
Тон був налаштований оптимістично, сподіваючись, що королева крижаних Лютих допоможе йому знайти відповіді на його запитання. Поглинена тишею, Елліель міркувала про те, скільки часу вона провела без минулого, намагаючись заново віднайти свій спадок. Вона несвідомо торкнулася свого обличчя там, де руна забуття все ще була викарбувана на її шкірі. Тепер багато чого було інакше. Вона знову стала Хороброю, зобов’язаною короля Нортерри. Та все ж вона не могла забути те, що Уто і Кейд заподіяли їй. Хоробрий конаґа мав уособлювати честь Хоробрих для всіх трьох королівств.
— З виразу твого обличчя я бачу, що ти обмірковуєш щось важливе, — мовив Тон, вириваючи її із задуми.
— Я думаю про... Уто. — В інтонації, з якою вона вимовила це ім’я, прозвучала, здавалося, вся її історія.
Обличчя Тона сповнилося співчуттям.
— Цей чоловік зробив тобі боляче, Елліель. Мені потрібно багато чого з ним обговорити.
Елліель посміхнулася йому. Тон часто дивував її своєю теплотою.
— Сподіваюся, у тебе буде можливість. Мені теж є що обговорити з ним. — Вона перевела погляд на північ. — Але давай зосередимося на одному ворогові за раз. — А що, як Тон справді був перевтіленням бога? Це здавалося неможливим, але після зустрічі з ним вона вже бачила стільки всього, що здавалося неможливим...
Холодний вітер розсіював сніг, що летів з неба і вкривав дорогу білим покривалом. Елліель видихала хмарки повітря, які нагадували білий дим, і щільніше горнулася у свою чорну накидку. Коні пирхали. Маленькі бурульки звисали з їхніх носів, але вони не зупинялися.
Коли стало ще холодніше, коні почали рухатися повільніше, важче дихати. На мордах у них намерзло ще більше льоду, і він виблискував навколо їхніх губ та носів. Кінські копита хрускотіли по твердій сніговій корі. Навіть маючи на собі додатковий вовняний одяг, Елліель відчувала пронизливий холод. Її руки в шкіряних рукавицях заніміли.
Хуртовина дедалі посилювалася, але Тона, здавалося, анітрохи не бентежив холод! За допомогою магії він відвернув шквальний вітер і утворив клин попереду них, щоб вони з Елліель могли їхати, хоч трохи захистившись від його люті.
— Це не природна буря, — заявив він. — Це захист Лютих, щоб відбити охоту у надто допитливих мандрівників.
— Мені не відбило охоту, — відповіла Елліель, але її зуби цокотіли. — Ми що, вже у землях крижаних Лютих?
Тон дещо розгублено посміхнувся їй. Його довге темне волосся було поцятковане сніжинками.
— Я думаю, що вони вважають весь світ своєю землею.
Явно стурбований тим, наскільки замерзлою виглядає Елліель, Тон, зробивши жест витягнутою рукою, вирізав ширший прохід у поривах вітру. Навколо онімілих вух Елліель запала тиша. Хоча холод залишався досить сильним, стало дещо легше. Коні теж повеселішали й прискорили крок.
Північні ліси скінчилися, і вони опинилися в пустелі снігових заметів, перемежованій високими крутими чорними скелями. Сніг ще лютіше задував на них зусібіч, немов розгніваний тим, що Тон заважав йому.
Коли сірі хмари ненадовго розвіялися, Елліель помітила вдалині вежі з блакитної криги і стіни бастіонів, які виглядали більшими і водночас витонченішими, ніж масивна фортеця з крижаних блоків, що загрозливо височіла над озером Бакал. Хоробра глибоко вдихнула холодне повітря.
— Думаєш, вони знають, що ми наближаємося?
— Звичайно. І я теж знаю, де вони.
Не минуло й години, як у повітрі щось дзенькнуло, наче лопнула надто сильно натягнута струна, і завивання хуртовини навколо захисного щита Тона стихло. Вітер вщух, сніг осів на землю, а біла завіса сніжинок розвіялася. Обидва коні захропли, і Елліель погладила свого коня по шиї, відчуваючи, як у ньому зростає напруження.
Перед ними з’явилися троє біловолосих воїнів Лютих у блакитно-крижаних і срібних обладунках. Вони були озброєні, а їхні гнівні лиця, з гострими, різко окресленими рисами, нагадували лезо коси. Воїни їхали на кошлатих білих істотах, що скидалися на коней, схрещених з дикими вовками.
За ними показалися п’ять саней з металу й шкіри, в яких їхали лисі маги. У кожні сани був запряжений гурт невисоких мамулів, що важко брели по снігу.
— Стояти, — скомандував один з воїнів.
Двоє вершників притримали своїх коней. Тон сказав: